Мене звати Олексій, мені уже 68 років. От дивлюся я на сучасний світ, своїх дітей і онуків й розумію, як же змінюються часи. Ото сидів декілька днів тому й згадував своє дитинство та молодість. А ще Новий Рік. У часи моєї юності він мав якийсь особливий шарм, не те, що зараз.
За радянських часів Новий рік був одним із найулюбленіших моїх свят. Весь цей ритуал — за кілька днів до, одного вечора ми сідали всією сім’єю вирізати сніжинки з паперу. Вирізаємо їх сотні, а потім нанизуємо на нитку та розвішуємо гірлянди по кімнатах. Потім діти зі всіх дворів збиралися разом та гралися у сніжки, ліпили сніговика, на голові якого завжди було відро. Колись і зима була лютіша, кучугури снігу так і манили до себе.
Потім, коли до Нового року залишалося лише декілька днів, ми з батьками та сестрою діставали великі паперові коробки з шаф. Там була вата для снігу, різні іграшки, гірлянди, електричний будиночок Діда Мороза, який світиться і ще й клацає, коли перемикаються лампочки, в окремій коробці лежали особливі, імпортні іграшки, які мама дуже берегла. Кожна була унікальна, розписана вручну з різними мотивами. А зараз, що? Всі як одна…Прикрашати ялинку усією сім’єю. Спочатку я розплутував ялинкову гірлянду, розкладав її на всю довжину на підлозі, батько перевіряв, як вона горить. І все це під радянські новорічні фільми. Можливо, деякі й дотепер їх знають.
До нас приходили родичі, у домі збиралося багато-багато людей. Всі їли та співали, а після опівночі вибігали на вулицю із простими «димовушками» Ех…Колись була особлива атмосфера. Напевно, вона і зараз є, але я її не відчуваю…
