Коли проходили повз квартиру Лариси, всі сусіди насміхалися над нею та її способом життя. Люди знали, що вона ніколи не була заміжня та й взагалі чи жила коли-небудь з чоловіком. Зате її розрадою та найвірнішими друзями завжди було безліч котів та собак. Та варто зауважити, що ніколи не було чути неприємних запахів, хоча тримати у квартирі декілька тварин – те ще випробування.
Лариса колись мала коханого хлопця, якому довірилася, а він її зрадив. Після того зареклася, що більше ніяких стосунків мати не хоче та не буде. Бо більше не бажала відчувати смак зради та брехні. Сама жінка була дуже акуратною, милою та ввічливою. Проте так сталося чи так життя вплинуло, що зі сторонніми вона не особливо виявляла ініціативу починати бесіду першою.
Якось одного зимового вечора йшла з роботи та почула жалісливе нявкання котика. Вона заглянула під лавку та побачила маленьке руде кошеня. Її серце не витримала та вона забрала його до себе додому. Там відігріла, напоїла теплим молочком. Кошеня скрутилося калачиком на ковбику та мирно заснуло. Після того Лариса вже не могла вигнати його на вулицю.
Так через деякий час у жінки у квартирі появилося ще двоє мешканців: маленький чорний песик з білими вушками та ще один котик чорного кольору. Лариса справно стежила за тим, щоб вчасно робити щеплення домашнім тваринам, водила песика на стрижку, завжди купала, ходила на прогулянки.
Сусіди крутили пальцем біля скроні, що Лариса несповна розуму, якщо завели тварин, але не створила власну сім’ю.
Лариса якраз вигулювала своїх домашніх улюбленців, коли почула дикий вереск однієї з матусь, що жила в тому ж будинку. Жінка так розлючено сварилася на свою дитину, що Лариса не змогла не втрутитися. Хлопчику від сили було чотири роки, він опустив голову та плакав. Так тихенько, щоб, мабуть, мама не помітила, бо розсердиться ще більше. Лариса неспішною ходою підійшла до них та запитала:
– Що сталося у вас?
– Вам що до того?, – рявкнула мамочка. Йдіть краще пильнуйте своїх котиків-песиків.
– Та я так і роблю в принципі. Дитини шкода просто стало. Він же такий маленький, навіть не розуміє, чого ви так верещите на нього.
– Слухайте, а по-вашому це нормально, коли ми годину збиралися, щоб вийти на вулицю, а тепер він каже, що їсти хоче? У туалет забув сходити. А тепер взагалі впав з гойдалки та обмастив нові штани! – ніяк не вгамовувалася мама хлопчика.
– Але ж це така банальність. Повернутися, погодувати дитину, а потім просто ще раз вийти з ним у двір. Та й штани – це дріб’язок. Психічне здоров’я хлопчика важливіше, я думаю, – навіть не встигла закінчити Лариса, як мамочка знову почала верещати. Але тепер вона вже перемкнулася на жінку.
– Слухайте ви, псяча мама, нехай це вас не турбує! Ви своїх дітей не виховала, то мене не лікуйте! Ясно вам? Йдіть вже.
Лариса наостанок додала:
– Та я піду, але дуже прикро, що Бог подарував вам дитину, проте не ласку. Я до своїх домашніх чотириногих так ніколи не кричу, як ви до бідного хлопчика.
Лариса поверталася додому в пригніченому настрої. Вона ніяк не могла збагнути, як можна ставитися, так до тих, кого повинен любити та оберігати.
