Життя – цікава штука. Ми іноді часто щось руйнуєм0, аби зрозуміти якою цінною була для нас та річ, ті стосунки, та людину, яку ми від себе просто відштовхуємо. Ось і я так одного разу проколовся. Хоча швидше можу сказати, що таким взагалі є принцип мого життя. Зараз я почав це усвідомлювати і стає дуже прикр0.
Мені виповнилось вчора 47 років. І скажу, що життя на цьому не закінчується. Проте, всі найкращі можливості, які підкидала доля я, на жаль, вже втратив. Так часто буває, що ми хочемо якось відпочити, відгородитись, тому відмовляємось від лишніх справ і пропозицій. Хоча потім можемо дуже шкодувати і дізнаємось, яку хорошу можливість втратили. А от у мене таке постійно. До цього віку я залишився сам, коли деякі однокласники і одногрупники навіть онуків няньчать.
А от я думав лише про професію, та й там багато втратив. Батьки завжди переймались моєю освітою. У 18 я вступив до гарного університету і переїхав у столицю. Життя було важким. Навчання просто висмоктувало всю енергію. Добре, що отримував стипендію.
Не уявляю як ще дехто з одногрупників міг працювати після пар. Я і так не встигав ні нормально харчуватись, ні відпочивати. Після пар продовжувалось навчання, аби не вилетіти з університету. Окрім того, як дитина з багатодітної сім’ї потрапив у програму і отримував кімнату в гуртожитку безкоштовно. Тому навчання, рейтинг, оцінки були для мене в пріоритеті.
Бувало дуже часто, що через це до мене звертались викладачі, як до старанного студента і пропонували брати участь у конкурсах: або на олімпіаду їхати, або ж писати наукову роботу. І що ви думаєте? Я відмовляв, бо просто не лишалось сил. Аби бути таким, яким мене бачили інші я не відпочивав ні хвилини. А збоку все здавалось так легко. Хоча я в будь-якому разі не відпочивав, а от можливість перемогти у конкурсах втрачав. Так і жив, нудно з книжками і зошитами. Час минав. Я влаштувався на роботу.
Щоб залишатись у столиці, якою я марив, я постійно працював, пахав, набрав кілька робіт. Майже не спав, погано їв, але робив своє аби оплатити проживання. Хоча за стільки часу я зовсім не бачив міста. Не бачив так, як хотів би і навіть так, як бачать його туристи.
А найгірше те, що я втратив своє кохання. Софія була молодшою за мене на 3 роки. Вона була для мене просто додатком до життя. Дівчина дуже мене любила і завжди намагалась розворушити.
Вона хотіла допомогти мені почати жити, не боятись хоча б іноді розслабитись. Тим паче, як і будь-яка юна дівчина їй хотілось уваги, любові, тепла. Я ж був холодним і байдужим. Цим її і відштовхнув. Просто відмовився більше бачитись. Вона болісно це сприйняла, більше ми не бачились. І ось вчора в мої двері подзвонили. Я побачив її, роки зовсім не змінили Софію. Вона була все така ж гарна, мила та усміхнена.
Софія згадала про мій день народження і дуже захотіла привітати. Як це сприймати я не знав. Чи мені тішитись, чи плакати. Всі ці роки я ловив себе на думці, що хотів би її повернути. Бо це те, відмовившись від чого, шкодую найбільше. Та зараз мене пробирає страх, що я знову перестану цінувати її. Адже так легко знову знайшов. Минуло багато років і тепер я можу знову відштовхнути її через страх. Що мені з цим робити?
