Важко розповідати мені цю історію, і, мабуть, найбільше відчути мій біль зможуть ті, хто втратив своїх батьків.
Можливо, хтось з Вас не зможе зрозуміти мій стан і скаже, що матеріальні речі нічого не варті в цьому житті. Та тільки не в моєму випадку. Недавно я майже не втратив батьківський дім в селі, який був для мене місцем сили та відради.
В тому домі я народився і виріс, там же жили й пішли в інший світ мої батьки. З того часу будинок стоїть самотній, та не завжди. Він для мене й моєї сім’ї виконує функцію дачі, тому ми між собою так його й називаємо – дача. Знаходиться він не далеко від міста, то ми, буває, на вихідних приїжджаємо туди відпочити. Сам же будинок дуже великий і світлий.
Та моя дружина нашу дачу не любить. Вона завжди переступає через себе, щоб поїхати туди, а бувало, що ми з дітьми їздили туди й без неї. У Марини завжди виникають якісь «поважні» причини, аби тільки не їхати в село.
Я завжди впрошував дружину, щоб вона поїхала разом зі мною і допомогла щось: треба було й траву у квітнику повиривати й у дворі лад навести, я мовчу вже про сам будинок. Та Марина відразу починала злитись і казала: «я не селючка й спину свою гнути на твоїй дачі не буду, бери й сам греби свій двір». Доводилось мені самому все робити, й чоловічу роботу, й жіночу. А бувало, сусідка приходила на допомогу, а я їй за це гостинці з міста привозив. Марині й це не подобалось, вона постійно дорікала мені цим, казала, що їй я сто років нічого не купляв, а якісь жінці з села смаколики он вожу. А Катерина Павлівна була вже на пенсії, а цукерки я їй завжди возив, тому що у неї було четверо внуків. Але мою дружину це зовсім не цікавило.
В червні, саме коли я збирався їхати на свою дачу – телефонує мені моя сусідка й каже: «Володя, ти тільки дуже не переживай, маю для тебе не дуже добру новину – вашого будинку вже немає!» До мене тоді все якось дійти не могло, як це «будинку немає». Я сів в машину і швидко поїхав в село, дружина, що мене тоді здивувало, поїхала зі мною. Під’їжджаємо до двору й бачимо, що стеля в будинку вся завалилася, й дах теж був майже зруйнований.
Коли ми ходили біля розваленого будинку, то я подивився на свою дружину й помітив, що вона раділа цьому всьому, в неї аж очі світилися якимось нездоровим блиском. Ходить, вся така й усміхається, а на мої зауваження каже: «ой, перестань, відпав, нарешті, цей головний біль, хоч не будеш тепер тут гарувати як проклятий!»
Марина відразу, після того, як не стало моїх батьків, готова була продати цей будинок за копійки, їй зовсім не шкода його було. А мені ж цей будинок потрібен не тільки як дача, він дорогий мені як пам’ять про батьків, про моє дитинство. Тут кожна дрібничка має для мене якусь цінність, тут моє місце для відновлення сил. Та я хочу, щоб і діти наші, коли виростуть і матимуть свої сім’ї, приїжджали сюди, на батьківську рідну землю й знали, що в них тут є старовинний, так сказати, родинний маєток.
На той час коштів на відновлення батьківського будинку у мене не було, тож я запропонував дружині продати наш гараж в місті, та вона була категорично проти. Тоді мені спала на думку одна ідея – продати нашу квартиру, а на ці кошти відремонтувати дачу й переїхати жити в село. Як почула це Марина, то кричала так, що, мабуть, й сусіди всі злякалися, що воно таке. Вона сказала, що я егоїст і зовсім не думаю про свою родину! Сказала, що я поганий батько, який зовсім не дбає про майбутнє своїх дітей. Але це зовсім не так. Саме я й думаю про дітей і вважаю, що їм краще буде жити в селі, у власному двоповерховому маєтку, аніж тіснитися у нашій двокімнатній квартирі в місті. Тим паче від міста до батьківського села всього 30 кілометрів, то я б зміг кожного дня відвозити дітей в школу на своєму авто.
От скажіть, як мені порозумітися з Мариною? Як їй донести, що нам всім краще було б жити в гарному будинку в селі, а ніж вдихати дорожній пил в місті. Наразі дружина ображається на мене, а ось недавно заявила мені, що розлучиться зі мною, якщо я не покину ідею щодо продажу нашої квартири.
Ну чому вона мене не розуміє? Скільки років ми з нею прожили, а вона мене так і не навчилась розуміти. Марина ж знає, що батьківський будинок для мене багато значить, а також знає, що я ніколи не відмовлюсь від пам’яті про своїх батьків.
