Ми з дружиною виховали одну доньку. На жаль, вагітність перебігала важко, тому на другу не зважились. Всю любов і увагу віддавали їй. Гордились її досягненнями, та підтримували коли у неї щось не виходило. Проте, вона вже виросла, а нам хотілось ще раз відчути радість батьківства.
Я працював в міській адміністрації. Цього року як і усі попередні ми навідували школи, дитячі садочки і притулки. Роздавали солодощі та іграшки. Звичайна кампанія, яку організовувала наша організація. Але цей рік виявився особливим.
В нашому місцевому дитячому будинку появились двійнята. Два хлопчики віком до двох років. Звичайно, були охочі забрати дітей, але вони були готові забрати лиш одного хлопчика. Я прийшов, аби подарувати їм іграшки. Їхні щиро раді оченята назавжди поселилися в моєму серці. Хоч я не з тих людей, яких легко розчулити, проте, ці діти заставили сльозі покотитися по моєму обличчі.
Прийшовши додому одразу розповів дружині про сьогоднішній день. Вона також хотіла допомогти хлопчикам чим зможе. Тому сказала, що завтра піде купить для них теплого одягу та їжі. А я не зміг заснути цілу ніч думаючи про них.
Коли ми були молодими познайомились в інституті. Моя майбутня дружина вийшла з аудиторії та я точно знав, що одружусь з нею. Не зважаючи на її гордість і не приступність, мені з четвертого разу вдалось запросити її на побачення. Ми гуляли літом по центру міста та їли пломбір, такого смачного морозива я не їв більше ніколи. Які красиві у нас будуть діти – подумав тоді. Не зважаючи на критичний стан дружини при вагітності, моя мрія частково збулась.
Як і казала жінка ми поїхали в дитячий будинок. Два малюки гралися в ліжечку. Проте, коли ввійшла дружина діти наче знали її все життя і одразу попросились на руки. Вона довго обнімала малюків, поки вихователька не сказала, що нам пора йти. Важко було відірвати її від двійнят, але ми не мали права більше там знаходитись. Того самого вечора, дружина запропонувала всиновити їх. Казала, що другу спальню переробимо під дитячу, купимо все необхідне. Ми були в змозі дати цим дітям все що вони забажають, а найголовніше – сім’ю.
Я вирішив подзвонити доньці запитати її думку. Вона спочатку, намагалась відговорити нас від цієї витівки. Говорила, що ми вже не молоді і вона хвилюється за нас. Але я пояснив, як для нас з її мамою це важливо. Тоді донька підтримала наше рішення.
Ми почали збирати необхідні документи і оформляти майбутню кімнату хлопчиків. Спеціально для них на стінах були намальовані кораблики та хвилі. Коли ми були молодими, не могли забезпечити таке для своєї доньки, але зараз в нас було достатньо часу і коштів. Не зважаючи на те що процес затягнувся, ми все ж змогли бути разом.
У нас з дружиною почався чарівний час. Хлопчики почали жити у нас у передноворічні дні через рік після нашої першої зустрічі. Для нас вони були, наче подарунок під ялинку або різдвяні янголятка, які спустились з хмаринки спеціально для нас. З головою поринувши у батьківство, нам перестали турбувати колишні болячки. У нас не було час для смутку, адже двійнята принесли велику радість у наш дім. Я нарешті зумів здійснити свою давню мрію – пограти з синами футбол.
Цьогоріч хлопчикам виповнилось десять. Їх звати Борис та Платон. З ними наше життя стало яскравішим. Навіть, донька, яка сумнівалась раніше, тепер обожнює своїх братиків. Для них вона готова на все, а на заміну вони віддають свою любов.
Вони обожнюють Новий рік, можливо, через подарунки. Також улюблена робота хлопчиків – прикрашати ялинку. А ми любимо це свято через те, що воно подарувало нам синів.
