Миколу Івановича в селі поважають, працює він вчителем історії в школі. Діти люблять ходити на його уроки, сидять завжди смирно і слухають, бо викладає він історію завжди цікаво. Діти чомусь з його вуст схвачують все на льоту, тож не дивно, що й батьки учнів нахвалюють та поважають Миколу Івановича.
Мабуть, всі вже в селі помітили, що щось сталось з Миколою, бо ходить він якийсь сумний і замислений. Хто буває з односельців питає в нього як справи, то Микола на це тільки рукою махає. Людина він така, що все носить завжди в собі.
Потім вже по селу почали говорити, що донька його розлучається з чоловіком, що начеб то чоловік її з синочком на руках з хати вигнав і привів туди собі нову жінку. Кажуть, що виною всьому горілка.
Так сталося, що Олена, жінка Миколи, останні сім років працює за кордоном, тож чоловік з донькою жили весь цей час вдвох. Маринка була вступила до університету, тож батько їй і сумки з їжею наготовлював і на автобус завжди проводжав. Через те, що матір була далеко, він заміняв їй обох батьків. Марина отримала диплом економіста, знайшла собі в місті гарну роботу й отримувала високу зарплатню. Потім вона вийшла заміж за хлопця зі свого села і кинувши заради коханого все, повернулася сюди й стала жити з чоловіком та свекрухою у їхній же хаті. Микола був дуже не задоволений своїм зятем, вмовляв доньку знайти собі іншого, адже знав, що Максим любить випивати й не бачив в хлопцеві якихось перспектив.
Та Марина батька звісно не послухала, кохання затьмарило розум і вже через рік вона народила Максиму сина. Микола онука дуже любив і переживав, що в нього немає гарних умов для прожиття. Тож вони із жінкою вирішили допомогти дітям і побудувати їм хату.
Микола Іванович живе у великому гарному домі, дружина щомісяця пересилає йому гроші, бо вона мріяла, щоб ремонт в домі був сучасний і двір весь каменем виложений. От на ці кошти Микола й робив все, як того хотіла дружина. Єдине було погано, що жив він самотньо, вже без дружини стільки проживши навчився сам і їжу варити та консервацію заготовлять на зиму.
По селу ходять такі чутки, що будім то Олена знайшла собі в Польщі місцевого чоловіка та й живе у нього. Микола не подавав виду, що його це турбує, та й дружина раз в рік додому приїжджає, подарунки всім везе, ось машину Миколі купила, каже що коли повернеться то потім сама буде на ній їздити.
– Тату, Максим мене з хати вигнав, люди кажуть, що він вже Ірку, сусідку, жити до себе привів. Ми з сином у тебе тепер поживемо, – плачучи промовила Маринка.
Микола помовчав, мовив:
– Нічого, донечко, якось буде, я думаю, що Максим ще одумається, ось добудується будинок і будете жити.
Маринка стояла і плакала, адже вона знову була при надії, носила під серцем другу дитина від Максима. Та все сталося так як і казав батько. Максим зрозумів свою помилку і прийшов просити вибачення. Маринка ж його дуже кохала, тож відмовити в примиренні не змогла.
В селі довго говорили про це, як Микола Іванович таке допустив і мало того, він доробив за ці два місяці будинок дітям.
Хай там що люди говорять, а сім’ю треба берегти. Не хотів він, щоб його онук ріс без батька, знав як це буває погано коли сім’я живе не разом. І зятя він прийняв таким як він є. Досить з нього того, що дружина від нього поїхала. Тепер треба зберегти сім’ю Маринки.
