Як жити далі, я не уявляв. Всі плани і мрії рухнули в один момент. До пологового їхали з дружиною за сином, а звідти повертались тільки ми з новонародженим. Все було чудово, ніяких натяків на те, що у нашій сім’ї є якісь проблеми. Просто на наступний день після народження сина дружина зникла. Пішла без будь яких пояснень. Тільки в ліжечку біля сина на клаптику паперу її “Пробач”.
Вдома так само на нас ніхто не чекав. Син плакав, бо підходив час годування. А я плакав від безвиході. Чому вона так вчинила? Якщо проблема в мені, чому не пожаліла сина? Сльози текли, але легше від того не ставало. В один момент навіть промайнула думка про дитячий будинок. Та тверезий розум підказував:”Справишся”.
Трохи оговтавшись, почав шукати варіанти, хто б міг допомогти. Залишати роботу зараз було б нерозумно. Дитина потребує немалих витрат і свого сина я постараюся забезпечити всім необхідним. Першою, до кого вирішив звернутись, стала моя мама. Стосунки наші важко назвати хорошими. Мама все життя вважала, що діти – це невдячна справа. В здогадах я не помилився, нічого втішного від неї не почув:
— Час від часу допомагати зможу. Але не більше. Ще раз я в це болото не влізу.
Залишати дитину в неї не було сенсу. Я знову починав панікувати, але вже точно знав, що сина не покину.
І тут згадав про маму дружини. Єдиний мій контакт з нею – телефонна розмова, в якій вона просила покликати дочку до телефону. Тоді дружина відмовилась говорити зі своєю мамою, зіславшись на те, що та ніколи нею не цікавилась. Але в голосі мами я відчув тепло і надію на зустріч з дочкою. Тому почав сумніватися, чи правду мені сказали.
Хаотично шукав якісь зачіпки. Все виявилось набагато простіше, ніж думав. Адже стару прописку дружини я добре пам’ятав. Забрав сина і ми поїхали. Це була окраїна міста. Потрібний будинок знайшов безпроблемно. Вже перед дверима глибоко вдихнув і на одну мить завагався, чи вірно все роблю. Навіть думав повертатися, але незнайомий голос підбадьорив:
— Сміливіше, молодий чоловіче! Максимівна вже і не надіялась побачити таких гостей, – літня жіночка, яка недалеко від мене проходила, додала сміливості.
Я впевнено постукав і за мить двері відчинились. Важко передати словами ті почуття, які в той момент відображались на обличчі літньої жінки. Вона одразу ж кинулась няньчитись з онуком. І, як не дивно, син відповідав їй взаємністю – агукав і радісно викрикував у відповідь.
Врешті-решт, ми перейшли до найголовнішого. Я старався якомога стисло розповісти про те, що сталося. А ще – не сильно звинувачувати дружину в скоєному. Але Віру Максимівну, так звали маму дружини, моя розповідь анітрохи не здивувала. В наступну годину я почув дуже багато нового про жінку, з якою хотів прожити все життя. Виявляється, в дружини завжди була любов до легких грошей.Дуже часто вона втікала з дому. При тому, вона жодного дня не працювала на роботі. Коли ми познайомились, для мене було підготовлено розповідь про звільнення через начальника-тирана, і “активні” пошуки нової роботи. Я тоді в це легко повірив.
В один момент я без слів зрозумів, що прийшов туди, де мене точно підтримають. Я зможу і далі спокійно працювати, а син буде з рідною йому людиною. І хоч це і не мама, але любові і тепла він отримає сповна.
Так я, навіть не сподіваючись, знайшов людину, яка для нас з сином стала найріднішою на світі.
