Василина навчалася в університеті та мала вийти грамотним педагогом. У майбутньому мріяла, що працюватиме у школі, можливо, навіть повернеться до рідного села навчати діток. Дівчина була дуже допитливою, талановитою та наполегливою. Ще коли була учнем в сільській школі, всі говорили, що в неї неабиякий талант від Бога. Бо не раз те, що не могли пояснити дітям сільські вчителі, Василині вдавалося роз’яснити за декілька хвилин. Вона мала якийсь особливий підхід, терпіння та жагу до науки.
За вступ до університету не переживав ніхто. Батьки Василини були впевнені, що дочка з легкістю складе іспити та здобуде омріяну професію. Так і сталося. От Василина уже першокурсник обласного педагогічного університету. Жити вона вирішила таки в гуртожитку на перший час, щоб економити гроші батьків. Адже орендувати квартиру у великому місті було досить дорогим задоволенням.
Василина після пар постійно кудись бігла. Коли подружки або співмешканки по кімнаті запитувала, де вона пропадає годинами, Василина вічно відмахувалася, пробувала щось жартувати, червоніла, але ніколи не казала правди. Пройшов перший семестр, дівчина успішно склала сесію, потім поїхала на різдвяні канікули додому.
Повернувшись до гуртожитку, дівчата вирішили влаштувати посиденьки. Тим паче що кожен привіз з дому гостинців після свят. Саме того вечора Василина познайомилася з хлопцем, котрим навчався на математичному. Ігор виявився цікавим співрозмовником, дуже кмітливим та начитаним. Він сподобався Василині одразу. Та й дівчина Ігорю припала до душі.
Вони почали тісно спілкуватися, ходили в кіно, прогулювалися парком. Одного разу Василина, як завжди, кудись поспішала. Її перестрів Ігор, на запитання, куди дівчина прямує, Василина опустила очі донизу та відповіла ледь чутно:
– До бібліотеки.
– Супер, ходімо разом! Я теж часто там засиджуюся допізна.
Василина підняла очі на Ігоря та здивовано перепитала:
– Ти серйозно? Я так соромилася розповісти про це комусь. Навіть чула, як дівчата з кімнати обговорювали Олену, сіру мишку, що з бібліотеки навіть не вилазить. То я їм навіть не признаюся, що теж люблю сидіти годинами серед безлічі книг, у повній тиші та зосередженості. А дівчата з неї реготали, що це позаминулий вік, та час вже навчитися користуватися електронними книгами та джерелами.
Ігор посміхнувся та відповів:
– Ти смішна. Живи так, як тобі зручно. Тим паче ти робиш добру справу, бо книга – це розум!
