Одного дня в школі був урок біології. Це перше заняття у нової викладачки. Колишня молоденька Анна Григорівна пішла у декрет.
Діти дуже любили цю вчительку, та й предмет завдяки їй.
Та от тепер у клас зайшла старша жінка, не надто приємної і привітної зовнішності. Вона суворо оглянула клас.
А далі почала монотонно розповідати якісь теоретичні засади замудрованими фразами, наче читає лекцію для старшого курсу медичного університету. Діти лише переглядались і не розуміли, що відбувається.
Олексій – доволі розумний і кмітливий хлопчик. Дуже допитливий, проте активний. Не надто, але такі особливості цього віку. Загалом, дитина добра.
Звичайно, що не зрозумівши про що говорить ця нова тітка, яка навіть не спробувала знайти якийсь контакт з дітьми, він почав крутитися і шукати чим себе розважити. А от Галині Йосипівні це геть не сподобалось. Вчителька спочатку намагалась попередити поглядом і паузою між розумними термінами. А потім швидко пройшла до останньої парти і процідила крізь зуби:
«Кажи своє прізвище!». Хлопчик відповів: «Чупруненко». «А по батькові тебе як?» «Дмитрович». Жінка з презирством усміхнулась.
«Вчила я твого тата. Він так само, як і ти був непосидючий. Я зразу йому казала, що з нього не вийде нічого путнього.»
Хлопчик розплакався і різко вибіг з класу. Галина Йосипівна такої реакції не очікувала, тому ошелешено стала посеред класу і дивилась на двері. Продовжувати свою лекцію далі вона не могла.
Один з хлопчиків сказав: «Дарма ви так! Його тато нещодавно помер.»
Жінка поблідла і сіла на стілець. Вона вже сто раз пошкодувала про сказане, та було пізно. Тому слід завжди думати про наслідки своєї злості. Не можна робити поспішних висновків, судити людей, бо не знаємо їхнього шляху та життєвих обставин.