Я з подивом різко обернувся й подумав, що це за не ввічливий офіціант?! Коли бачу – стоїть доросла жінка й на вигляд наче доволі пристойно одягнута. Я саме збирався оплачувати свій обід, коли до мене звернулася Валерія. Я зніяковів, бо не розумів, чому вона цікавиться, та й відповідати було нічого, бо від борщу й вареників залишилися самі лиш об’їдки. Але її це не дивувало.
– Так, я вже пообідав, дякую. А вам чимось можу допомогти?
– Якщо ви не проти, то я заберу цю їжу?
– Їжу?! Та забирайте звичайно… Давайте краще я замовлю ще одну порцію? Ви любите червоний борщ?
-Та ні, не потрібно, дякую. Мені й цього вистачить.
Я не знав, як ще допомогти Валерії, бо вона відмовилася, але й піти просто так не міг. За кілька секунд я прокрутив у своїй голові можливі варіанти, чому жінці доводиться просити, ще й таким чином. Може вона настільки соромиться, що не може погодитися навіть на тарілку борщу, а хоче чим швидше піти звідси.
Та я таки дочекався її на вулиці. Жінка вийшла з закладу аж через 40 хвилин. Я боявся, що вона просто не захоче зі мною говорити чи втече. Але жінка розповіла, що вона щоразу у свій вихідний навідується у заклади харчування й забирає недоїдки після гостей, а все що вдасться зібрати – несе на місцевий смітник, де живе багато кішок та собак.
-Мені їх шкода, але й прогодувати всіх я не можу.
-Але звідки така тяга до безпритульних тварин? Ними ж займаються відповідні служби, виловлюють та направляють у притулки, або хоча б стерилізують та випускають, якщо місць обмаль.
І тоді Валерія поділилася зі мною своєю історією. Виявляється, що колись у жінки самої був кіт. Одного разу вона дуже поспішала на роботу й з необережності не перевірила, чи зачинені всі вікна. А вже наступного ранку, коли повернулася з нічної зміни, зрозуміла, що улюбленця ніде немає, а вікно на балконі відчинене. З того часу жінка винить себе за неуважність. Валерія все ще сподівається знайти свого кота, вірить в те, що він живий й небайдужі люди турбуються про нього так, як це робить сама жінка про інших безпритульних тварин.
Після почутого, звичайно, що мені захотілося хоч якось допомогти Валерії. Ми пішли до найближчого маркету й придбали там корму для тварин. Разом поїхали на те звалище й нагодували безпритульних. Зв’язок з жінкою ми не втратили. Ми зустрічаємося біля того ж самого кафе вже протягом двох років. Валерія ще й досі сподівається знайти кота, й так само без жодного сорому збирає недоїдки в місцевому кафе, а я допомагаю час від часу з кормом.
Ще з дня нашого першого знайомства ми потоваришували з жінкою, але не дивлячись на те, що я їй допомагаю, вона не покидає докладати й своїх зусиль. Виявилося, що у жінки зовсім нікого з рідних не залишилося, а кіт був її єдиною розрадою.
Ми не товаришуємо через жалість чи просто спільну справу. Ні! Я й подумати ніколи не міг, що бувають настільки безкорисливі та водночас дуже інтелектуально розвинуті люди. В наш час всі гоняться за грошима, щоб щось досягнути, щось придбати чи комусь щось довести. А вона просто раділа кожному дню, допоки могла турбуватися про інших.
