Одного прекрасного дня ми вирішили прогулятись із мамою парком. День був сонячний, тому ми посиділи на лавці під деревами, а потім вирішили піти в кафе випити щось прохолодного. Ми говорили про все, розмова була спокійною та відвертою. Говорили про роботу, про подорожі, про сім’ю… І от якимось дивним чином мова зайшла про першу любов.
“Не думаю, що я любила когось, окрім свого чоловіка Максима.” – Сказала я мамі. З Максимом ми зустрічались з 17 років, а зараз мені 26 і ми вже 6 років як у щасливому шлюбі. В нас є двоє дітей, ми часто кудись їздимо разом. “Знаєш, доню, а я любила, – сказала мені мама, – але вчасно змогла зрозуміти, що мені поряд із цією людиною не місце. Він був розумний, гарний хлопець. Сім’я його була такою ж. Він інтелігентний, тихий завжди, не пив нічого, окрім вина, і те рідко. Ми часто гуляли з ним, але для нього прогулянка – це обов’язково свіже повітря, ніяких барів, клубів чи ресторанів. Він все називав своїми іменами: йдемо в ресторан – вечеря, йдемо в клуб – вечірка, якщо беремо покривало і їжу, щоб посидіти біля річки – це пікнік. Тому прогулянка – це тільки в парку, тільки пішки.
Про сім’ю його я знала багато, але знайома з ними не була. Він любив розповідати про те, як вони проводять вечори, про мамині вподобання, батькові заняття. Дитиною в сім’ї він був однією, тому його так любили та виховували в турботі. Часом він їздив з мамою на дачу, але я знаю, що вони там були лише заради діла. Дача для нього – це тільки город і все, що на ньому росте, ніяких тобі шашликів, ніяких гамаків та альтанок. Із собою він мене ніколи не кликав, але я думала, що мені це і не потрібно.
З моєї ж сторони все було навпаки: я відразу познайомила його з батьками, часто кликали його на шашлики, але він постійно відмовлявся. “Це нормально, – думала я, – людина просто не любить такий відпочинок”, але за всі рази, що ми йому пропонували, можна було б хоч раз погодитись, для ввічливості.
Та час все йшов, ми бачились все частіше і почала йти мова про те, щоб жити разом, але я все ще навіть не була знайома з його батьками. Та якось все стало на свої місця. Ми гуляли в парку, їли солодку вату і вирішили присісти на лавку, бо я трохи намучила ноги своїми новими туфлями. Він побачив когось і попросив зачекати. Я сиділа на лавці і спостерігала за тим, як мій хлопець спілкується, очевидно, зі своїми батьками і навіть не звертає уваги на мене. Тобто він і не подумав про те, що може нас варто вже познайомити, зважаючи на умови. Він попрощався з ними і підійшов до мене, але я все для себе вже вирішила. Я не хотіла тратити час на такого хлопця, як він.
Я не знаю, чому він так поступив, але все відразу прояснилось: я для нього – ніхто, і місця в його житті для мене немає. Він все зрозумів і почав виправдовуватись, начебто вони поспішали, в них не було часу, але я вже не хотіла його чути. Взявши себе в руки, я просто розвернулась і пішла.
Отак от моя мама зрозуміла все, шкода, звісно, що вона витратила на нього трохи часу зі свого життя, але на помилках люди вчаться, і як-не-як це чудовий досвід.
