Євгенія все своє життя пропрацювала вчителем. Вона рідко кудись виходила, крім роботи та магазину. У неї навіть друзів не було, з якими вона б зустрічалася, ходила на каву чи в гості, обмінювалася рецептами, порадами та просто теревенила душевно. Мобільний телефон зазвичай мовчав, хіба деколи дзвонила старенька мама, бо частіше Женя матері телефонувала сама.
Сім’ї Євгенія не мала. Колись було декілька непоганих залицяльників, та жінка й сама не пам’ятає, скільки років після того пройшло вже. Мабуть, багато, бо якось бачила одного з них, то гуляв з маленькою дівчинкою, схоже внучкою, а на скронях вже сивина. Євгенії було байдуже, як у кого склалося життя: вона ніколи нікому не заздрила, що хтось має більше чи краще. Женя дивилася на саму себе та жила так, як їй було зручно.
Жінка привикла, що немає ніяких обов’язків, окрім робочих, ніхто не просить про щось, не відриває, не дістає запитаннями, не затримує…Та найстрашніше – ніхто не чекає вдома. Євгенія не одноразово останні роки замислювалася хіба над тим, як собі забезпечити старість. Вона міркувала, що можна домовитися з доглядальницею, коли вже зовсім занедужає та не зможе саму себе обходити. Потім їй спадало на думку, що дешевше їй обійдеться державна установа для старих людей.
Наближався ювілей Євгенії. Їй мало виповнитися шістдесят років: скільки багато прожитого та побаченого, з іншої сторони – як багато втраченого та незвіданого. Жінка старалася не пригнічуватися, але важкі думки само заповзали в голову та не давали ніяк спокою. Євгенія пішла до магазину, щоб купити торт. Думала, можливо, поїде на свій день народження до матері та вдвох відсвяткують. Жінка ходила поміж полицями з солодощами та очі розбігалися, не знала, що вибрати.
– Ось цей візьміть, пані. Він з вершковим кремом та полуницею. Ідеально підійде для такої красивої дами, як ви, – перед собою Євгенія побачила старшого, проте охайного та статного чоловіка, що мило посміхався. Вони зустрілися поглядами, Женя відчула, що почервоніла, як дівчисько. Вона хутко взяла з вітрини торт та попрямувала до каси.
Наступного дня був її день народження. Євгенія встала з самого ранку, склала в пакет каву, торт та ще деякі дрібниці, одягнула бежеву довгу сукню, туфлі на невисоких підборах, причесалася акуратно та зачинила вхідні двері. Женя йшла до автобусної зупинки, їхала до своєї мами. Як раптом підняла очі та знову побачила того ж чоловіка, що вчора в магазині:
– Неочікувана зустріч. Сподобався торт? – так же мило посміхнувся незнайомець.
– Доброго дня. Я його ще й не куштувала, ось якраз до матері їду. Ювілей відзначати.
– То це що виходить у вас сьогодні іменини? – здивовано запитав чоловік. Леонід, до речі, – та простягнув Євгенії руку.
– Євгенія, – зашарілася знову жінка.
– Святкуєте великою родиною, мабуть? Діти, внуки, чоловік? – якось задумливо запитав Леонід.
– Та ні, вдвох з мамою. Немає нікого, – Євгенія сама здивувалася, що розказує все зовсім незнайомому чоловіку.
– Це вам. Ніби відчував, що знадобиться саме сьогодні, – Леонід простягнув невеличку листівку та плюшевого ведмедика. Сьогодні якраз виграв ось такий приз, коли купляв техніку в магазині.
– Знаєте, а скуштуймо торт разом? – неочікувано запропонувала Євгенія. Вона серцем відчувала, що ця зустріч невипадкова. Вона – доленосна попри поважний вік. Кожен має право на щастя та кохання, неважливо, чи тобі двадцять, чи сімдесят…
Вперше за кілька десятків років Євгенія святкувала день народження не наодинці з собою чи матір’ю, а хорошим та розумним чоловіком….
