Він не закопав свій талант всупереч словам батька

Інтелігентна сімя Василя Петровича якраз зібралася за столом. Вони хотіли попити смачного чаю. Що голова родини привіз з чергового відрядження та обговорити сімейні справи. Жінка Василя Петровича, Анна Борисівна, саме допікала фірмовий струдель, який в неї вдавався завжди, при будь-якому розкладі та настрої. У сім’ї підростало двоє синів та одну дочка: Анатолій, Андрій та Андріана.

Донька була найстаршою та, мабуть, самою покірною серед усіх дітей. Ще змалку не було такого, щоб противилася батьківським вказівкам та просьбам. Завжди старалася догодити батькові, бо боялася бачити його незадоволеність та лють. Матір вона поважала, горнулася, як до найкращої подруги, питала порад. Для Андріани Василь Петрович вибрав долю сам. Дівчина не особливо схвалювала це рішення, але не сміла перечити. Тато ж силоміць запхав її на юридичний факультет, котрий вона терпіти не могла. Її мрія – стати художником. Вона справді такі картини малювала, що дух перехоплювало. Вся комірка була завалена полотном, вже розписаним та ще чистим. Весь вільний час Андріана присвячувала лише мистецтву. Тато їй навіть нареченого вибрав, вже й встиг посватати їх! Василь Петрович більше переживав за власний бізнес, ніж за особисте щастя дочки. Вибір чоловіка впав на сина його інвестора – Микиту. Хлопець був хорошим, але не для Андріани.

Андрій навпаки з дитинства постійно сперечався з батьком, відстоював свою думку та правоту. Василь Петрович не раз просто махав рукою, бо розумів, що з сином марно сперечатися. Він був впертий, такий же, як тато. Ця впертість їм передавалася з покоління в покоління. Василь Петрович неодноразово наголошував на тому, що головне направити її в правильне русло. Слід сказати, що йому це вдалося, раз ще в молодості започаткував власну справу, яка приносить непоганий прибуток. Тому своє майбутнє Андрій намалював собі власноруч. Він обрав університет закордоном, якомога далі від рідного дому. Там відчував, що більше свободи та може дихати на повні груди. Навчався на менеджера туристичного бізнесу та одночасно пробував вже працювати у тій же сфері. Мати сильно пишалася досягненнями сина.

Наймолодший Анатолій завжди був відлюдькуватим. Рідко можна було почути за столом від нього слово чи сміх. Він постійно жив в якомусь своєму світі, який був наповнений думками про сільську красу, краєвиди, поля, ріки, гаї. Толя писав дуже гарні вірші. Якось навіть звернувся до матері, щоб видати свою невеличку збірку. Та коли Анна Борисівна сказала про це чоловіку, то у відповідь почула дикий регіт. Василь Петрович навіть злився, що син займається такими дурницями. Для батька то були дрібниці, а для Анатолія – ціле життя. Він ходив у випускний клас, та його доля ще була невизначена. Василь Петрович не міг придумати, в який університет його приткнути та чи взагалі варто відпускати десь далеко від дому. Він знав, що наймолодший син такий тихий та домашній, що цей жорстокий світ може швидко його поглинути, проковтнути.

Анатолій полегшив татові завдання, коли сказав, що познайомився з однією дівчиною, але вона з села. Батькові це явно не сподобалося. Потім ще один для батька – Толя вступає на театральний факультет. Матір словом не обмовилася, бо душею відчувала, що син йде правильним шляхом. Коли Анатолій був на третьому курсі, то його запросили зніматися в короткометражних фільмах, грати на сцені головні, у нього добре виходило. Потім Василя Петровича ошелешила новина, що Толя освідчився тій селючці. Як чоловік літав по будинку, наче скажений, лютував, кричав, погрожував, пив заспокійливе, так по колу. Врешті-решт батько подзвонив до Толі першим:

– Ти спаскудив свою кар’єру тим, що вступив до театрального, своїми віршиками. Та де це бачено, щоб зараз мужики до поезії бралися? Ганьба, стид, сором… А тепер ще це дівчисько, ти взагалі хочеш мене довести до кінця?!!

Толя лише посміхався та спокійно в трубку говорив:

– Тату, не хвилюйтеся. Я знаю, що роблю. В університеті я переводжуся на заочну форму. З Аліною переїжджаю до села жити. Там в мене натхнення. А якби ти бачив, які там пейзажі… Слова самі лягають на папір, тату!

– Досить. У мене немає сина. Я більше ніколи не хочу чути нічого від тебе та про тебе, – Василь Петрович зі всієї злості жбурнув телефон.

Матір таки продовжувала тишком спілкуватися з Анатолієм. Десь в глибині душі та своєї свідомості вона щиро раділа за сина, що він віддався тій справі та тій дівчині, котру кохає. Анатолій через сварку з батьком та його нерозуміння не став заривати талант в землю. Він таки видав згодом свою збірку віршів та продовжував натхненно працювати над іншою. А з Аліною вони побралися по-тихому та чекали на народження донечки.

Оцініть статтю
Червоний камiнь
Він не закопав свій талант всупереч словам батька