Не можу зрозуміти свою матір. Чому вона всім, навіть і нам з братом, розказує, що добре жила з нашим батьком й ми всі були колись дуже щасливі.
Я добре пам’ятаю своє дитинство й в ньому не було ніяких щасливих днів та сімейного добробуту. Батько дуже випивав й ображав всіх нас. Та мама цього нікому не розказувала й все скривала. Вона навіть нам з братом завжди говорила про те, що батько – найкращий.
А я не розумів чому так й Ви знаєте, що й досі не розумію. Батька вже давно немає в живих, ми з братом виросли й маємо власні сім’ї, але мама й досі не признається, що жила жахливо.
Пам’ятаю один з тих вечорів, коли ми з братом вчили уроки, а мама сиділа біля нас й вся трусилася, бо з хвилини на хвилину мав прийти батько з роботи. Вона знала, що він буде на підпитку й битиме її. Просто так, без причини. Знала й чекала. Того вечора ми з братом спали закриті у ванній кімнаті, а батько знущався з матері.
Вранці, коли мені довелося побачити свою неньку – вона була з синім обличчям та шиєю. Мені ж вона сказала, що впала зі сходів. Звісно, що я не повірив, бо у свої 8 все чудово розумів, але боявся щось перечити чи просто сказати. Не хотів, щоб вона плакала ще й від моїх слів.
Бив батько й нас з братом, й ми часто не ходили в школу, бо мали синці, а їх показувати комусь було суворо заборонено. За це я навіть злюсь на маму, чому вона дозволяла таке робити з її дітьми, але й розумію, що йти їй було нікуди, бо в неї було батьків і навіть друзів. Їй не можна було з кимось спілкуватися й щось розповідати.
Батько ж мав друзів в органах і завжди погрожував мамі, що забере у неї дітей, а її викине на вулицю чи здасть в психлікарню, якщо вона щось комусь розкаже. Й вона мовчала.
Всі розказують, що найкращі роки життя – це дитинство й кожному б хотілося в нього повернутися. Що я не можу сказати про свій такий період життя – слава Богу, що він закінчився і я виріс психічно здоровою людиною. Й мій брат також.
Чи ображаюся на маму? Ні, вона ж моя рідна людина. Але мені не приємно чути те, коли вона розказує моїм дітям, який гарний у них був дід Коля, та як шкода, що він не дожив до цього часу. Мені ж не хочеться й згадувати про нього і я не хочу, щоб його згадували б мої діти, нехай навіть просто зі слів бабусі, бо він цього просто не заслужив.
