Моя мама розлучилась з батьком, коли мені було лише 5 і чесно кажучи, я його практично не пам’ятаю. Він залишив маму з двома дітьми й після цього ми його не бачили. З чуток знаю, що він переїхав у інше місто та створив нову сім’ю.
Весь цей час мама нас з сестрою виховувала сама і лиш деколи їй допомагала бабуся. Та частіше ми були самі по собі. З таким життям я швидко навчився давати раду собі та ще й за молодшою сестрою приглядати, а у 7 років вже вмів мінімально приготувати їсти.
Роки йшли, я закінчив школу і поступив в університет, довелось переїхати в гуртожиток і лиш на вихідні приїжджати додому. Моя сестра також довго там не затримувалась і після 9 класу поступила в коледж. Тому наша мама залишилась у домі зовсім сама.
Я вчився на другому курсі, коли мама повідомила, що знайшла собі чоловіка і планує за нього вийти заміж. Звісно я щиро порадів за неї, не лишатись ж їй одній до старості. Та й чоловік той був досить не поганий і ми з ним знайшли спільну мову.
Єдине, було не звично приїжджати додому і бачити там сторонню людину. За довгі роки я привик, що вдома є лиш мама, тому дав собі час привикнути до нового члена сім’ї. Та вітчим чомусь поводився так, ніби все життя нас знає і є моїм батьком. Лише перший місяць намагався показувати з себе хорошого, а згодом, коли освоївся – почав певною мірою командувати. І це добряче дратувало, адже для нас з сестрою він був цілковито чужою людиною. Так, мабуть, було б добре налагодити дружні стосунки, хоча б заради матері, але зрозумів, що це буде не просто.
Таким чином я у своєму же домі став себе почувати як в гостях. Не знаю, чи правильно буде щось говорити та виясняти це, бо ж колись я одружусь та побудую свою сім’ю, а мама через мої якісь слова може залишитись сама. Тому поки вирішив спостерігати за щасливою мамою та вибудовувати дружні стосунки з вітчимом.
