Аню я знаю ще з дитинства. Я жив у селі під Києвом, а через два будинки від мене жила її бабуся. Аня – дівчина столична. Красива, зі світлим хвилястим волоссям і великими блакитними очима. Вона приїжджала до нас у село кожного літа, відколи пішла у школу. Я був у четвертому класі, коли вперше її побачив. Як тільки я дізнався, до кого вона приїхала, носи мене одразу ж понесли саме туди.
«Бабцю Настю, вам нічого не треба ремонтувати, тато запитував?», – я знайшов привід, щоб себе їй представити, ніби ненавмисно. А тато у мене майстер на все село – техніка усіх сусідів роками служить через його золоті руки.
«Ні, Петрусю. Все гаразд, передай татові мої вітання. А ти заходь, зараз будемо пити чай з полуничним варенням. До мене ось внучка приїхала, Анничка».
Так ми й подружились. Кожен день літа ми проводили разом: ходили на річку, обривали черешні на подвір’ї баби Насті, вивчали сузір’я зоряними ночами. Ми чекали на наші зустрічі більше за все на світі. Доки одного разу вона не приїхала на літо. А потім знову. І знов.
– Мамо, а де Аня?, – спитав я першого літа, коли її не було в селі.
– Баба Настя важко хвора, цими днями в лікарню її забрали, до Києва. Не має вона тепер до кого приїжджати.
Я мовчки опустив голову.
– Але ти, сину, не про Аню думай. Школу от закінчувати незабаром, зосередься краще на підготовці до екзаменів.
Я закінчив школу і поїхав на заробітки закордон. Коли повернувся за кілька років, побачив, що подвір’я баби Насті ожило. Невже там знову хтось живе?
Ще не дійшовши додому, постукав у давно знайомі двері. А через хвилину їх відчинила та сама Аня. Моя Аня.
Ми перекинулись кількома словами, доки я не почув плач дитини позаду неї.
– Вибач, Петрику, Вітька мій прокинувся, а ще й свекруха в гостях. Мушу бігти. А ти заходь якось іншим разом, добре?
Більше я не заходив. Переїхав до Києва. Як то кажуть, очі не бачать, серце не болить. «Треба було ще тоді їхати в столицю і шукати її. Навіть, якби це зайняло рік, навіть, якби два. Тоді б я не втратив свій шанс прожити щасливе життя», – у думках картав я сам себе.
Жодної, хоч трохи схожої на неї, я так і не знайшов. Тому й не одружився. За кілька років, як завжди, ввечері прогулюючись набережною, моє серце завмерло. Я побачив її. Вона везла рожевий візочок, а поруч ішов хлопчик років восьми.
Як виявилось, вона живе на сусідній вулиці. Коли вона поправляла донечці шапочку, я побачив кілька старих синців на її руці.
– Що сталось? – запитую.
– Та нічого серйозно. Вдарилась об одвірок. Невдало підняла руку, – ховає погляд Аня.
– Неправда! Це її тато п0бив! – голосно встругає у розмову Вітька.
– Вітя! Ану цить. Нічого такого не було! – виправдовується вона.
Але я для себе вже все зрозумів.
– Чому ти від нього не підеш? – спитав її, наблизившись.
– Нема нам, де більше жити, Петрику. Матиму гроші на окреме житло, тоді піду. А зараз – тільки декретні, – стримує сльози Аня.
– Сьогодні ж ви переїжджаєте до мене. Я виділю вам дві окремих кімнати. Заважати не буду. Я часто на роботі.
Аня пробувала заперечувати, але я не можу дозволити, щоб хтось так поводився із жінкою, яку я кохаю все життя. А Вітька, тим часом, стрибав від радості. Він теж найбільше прагнув захистити найголовнішу жінку його життя, але в силу свого юного віку, ще не міг. Ми з ним стали справжнісінькою командою.
Через кілька місяців ми змінили район, щоб у Ані було менше шансів зустріти колишнього чоловіка, якого вона так боялась. Жили ми разом мирно: вона дбала про затишок вдома, а я – про достаток. А за рік вирішили побратися. І дівчинка з моїх дитячих мрій стала для мене найкращою дружиною та матір’ю моїх найдорожчих дітей.
А от якби не Вітька…
