Моїм батькам ніколи не було до мене діла. Вони пиякували, часто їх не було вдома. Тому коли мені виповнилося вісімнадцять я переїхав в місто. Жив у гуртожитку разом з другом, який замінив мені брата. Разом знайшли роботу і будували мрії про щасливе майбутнє.
Ми влаштувалися на роботу в ресторан. Власницею була старша жінка. Багата пані, яка всім своїм виглядом показувала свій статус. Вона була строга і любила, щоб усе було під контролем. У ресторані подавали народну кухню. Борщ, вареники, галушки зі сметаною – славилися на все місто, та поза його межі, завдяки туристам, які часто відвідували його. Наша робота полягала в тому що вдень, ми були офіціантами, а ввечері – прибиральниками.
У Святвечір була наша зміна. Оскільки, інші працівники спішили додому, до сім’ї. А нам з Колею, не було куди спішити. Адже наші долі були схожими. Його батьки залишили його, ще маленького, на виховання дідусеві. Він доглядав його, давав внуку всю свою любов і турботу, на відміну від рідної матері. Проте, два роки тому його не стало. Старість взяла своє.
Перед тим як іти на роботу. Нам повідомили, що нас виселяють з помешкання. На наше місце мала прийти молода з дитиною, їм житло потрібніше ніж нам. Але де нам ночувати? Тим більше в різдвяну ніч? Але їх мало хвилювали наші проблеми. Часто, у людей стереотипи про хлопчаків, наприклад те, що вони лиш веселяться та бешкетують. Але ми з Колею, хотіли лиш забезпечити собі нормальне життя. Наші батьки не дали нам освіти, щоб ми могли працювати на достойній роботі.
Залишивши речі у комірчині, почали працювати. Людей було не багато, бо більшість готувались вдома до вечора. Пані власниця, вирішила відпустити нас раніше. Сумно схиливши голови, ми сказали, що нам нема куди. Жінка строгим поглядом глянула нас та наказала збиратись. Пані вказали на свою машину, щоб ми поклали свої речі і сідали. Вона сказала, що знає куди нас відвезти.
Ми приїхали до старого, але гарного будинку. Всередині, він був оформлений зі смаком. На фото було фото нашої керівниці, але не такої строгої. На фото був хлопчина. Жінка розповіла, що це її син, але його давно немає з нами. Він захворів на злоякісне захворювання і врятувати його не вдалося. Зараз йому було б стільки років, скільки мені. Чоловік від горя, також швидко покинув її. В ці хвилини я розумів, що щастя за гроші не купиш.
Ми провели Святвечір з жінкою, яка здавалась нам холодною і зверхньою. А виявилось, у неї було життя повне подій, які не кожному вдалось б пережити. З того часу вона піклувалась про нас, як про своїх синів. Допомогла знайти своє місце у житі та замінила нам маму, якої нам так бракувало в дитинстві.
