З Миколою ми одружилися через велике та взаємне кохання. Нам тоді було по 27 років і ми вже вдвох були готові до сімейного життя. Все було по класиці – рік романтичних побачень з квітами й вечірніми сеансами в кіно, а потім весілля й народження нашого первістка.
Жили ж ми на орендованій квартирі, грошей ніколи ні на що не вистачало, бо у чоловіка на заводі була середня заробітна плата, а я ж взагалі ніде не працювала, через те, що сиділа у декретній відпустці з сином.
Коли нашому Максиму виповнилося два роки, то у нас народилися двійнята – Маргарита та Олівія. Мабуть, треба сказати, що з народженням ще двох дітей я ж зовсім запустила себе як жінка. Й це, на жаль, правда.
Мені зовсім ніколи було привести себе в порядок: зробити зачіску, макіяж чи навіть попрасувати собі домашній одяг. Тож на мене тоді було страшно дивитися – вічно втомлена й з чорними колами під очима жінка, яка виглядала старше свого віку, і яка носила завжди пом’ятий одяг в якихось плямах, бо з трьома дітьми мені було навіть ніколи подивитися на себе в дзеркало.
Й забула зовсім я про те, що у мене є чоловік, який теж потребує моєї уваги, підтримки та турботи… Мені ж не хотілося навіть розмовляти з ним – настільки мене втомлювала домашня робота й діти. А ще – у мені сиділа велика образа на Миколу. За що? Та за те, що він мене не розумів і ніколи ні в чому не допомагав. А діти, до речі, були і його також. Я мусила сама справлятися з трьома дітьми, батьки ж наші жили далеко і допомогти нічим не могли.
Наше з чоловіком спілкування було виключно на завищених тонах. Микола працював до пізнього вечора на роботі, а на вихідних ще таксував, й це мене ще більше злило – його ніколи не було вдома й на телефонні дзвінки він майже ніколи не відповідав.
Й почала я помічати, що він став дуже замкнутий. До мене закралася підозра, що в нього хтось є.
Рано вранці, коли Микола був у душі, я перевірила його телефон – й мої побоювання підтвердилися. У нього була інша жінка.
Терпіти таку ганьбу було не в моїх силах, тож вже того ж самого дня мій чоловік зі своїми речами був виставлений за двері.
Цілий місяць після цього не було ніяких новин, чи спроб повернутися або провідати дітей. Мені це все дуже боліло, бо діти сумували за татом.
Сказати по правді, то я і сама вже розуміла, що була до нього несправедлива… Але гордість не дозволяла мені подзвонити першою. Та хай там як, а необхідно було жити далі й чимось годувати своїх дітей.
Моя мама залишила батька на господарстві, а сама купила квиток на поїзд і приїхала пожити до нас – допомогти з дітьми, поки я буду на роботі. Іншого варіанту у мене не було.
Пішовши на роботу я знову розцвіла й моє життя набрало яскравих барв. Моя депресія вся пройшла й мені знову хотілося жити на повні груди.
Одного дня до мене на роботу прийшов він… мій Микола. Й запросив мене на побачення. Й що ви думаєте? Я погодилась. Так – так! Мої почуття до нього не пройшли, як і його до мене.
Мій чоловік все просив вибачення, обіймав мене і гірко плакав. Казав, що понад усе на світі хоче, щоб його найрідніші люди були поряд, й що готовий гори звернути заради мене й наших дітей.
В ті хвилини ми були безмежно щасливі, а всі наші образи залишились десь в далекому минулому.
А які були раді наші діти, коли побачили у дверях квартири татка з подарунками – без сліз не розкажеш, вони його просто душили своїми обіймами й першу ніч зовсім не відпускали від себе: часто прокидалися, щоб перевірити, чи всі на місці.
І яка там гордість, якщо стільки людей наші стосунки роблять щасливими! Всім добра.
