Вони дали нам волю

Якось стою в черзі в магазині. За мною дідусь, років сімдесяти. Сама маю такого вдома, живе в теплій хаті, за накритим завжди столом. Батько важко працює, а мати догоджає любим примхам. Небагато покупок було в мене, на носі Святий Вечір, то докупила хліб, калачі та масло.

Видно було, що дідусь не особливо при грошах. З поганим зором все розпитував за ціни на касі, то оселедець поміняв на дешевший, то хліб взяв завеликий, половинки вистачить, масло менш відомої фірми можна, мак сухий, а не готову начинку.

Шкода якось стало дідуся, розговорилася з ним. Виявилося, що переселенець з Донбасу. Нікого з рідних там нема. Довелося старенькому переїжджати до нас, бо жити хочеться в будь-якому віці. Чогось доброго з’їсти, побачити, поки живий ще.

Начебто, моя родина не особливо розкошує, проте старших завжди вчили поважати. Мовчки витягла з гаманця пару сотень та попросила касира пробити той товар, що з самого початку дідусь хотів взяти.

Старенький спочатку довго відмовлявся, та в кінцевому результаті взяв зі слізьми на очах. Подумки сказала: «Хто ж як не ми?» Наші діди-прадіди дали нам волю, незалежність, право насолоджуватися тим, що маємо. Чи в праві тепер нехтувати та відмовляти?

Нехай знає, що український народ щедрий та привітний. Так велося з давніх-давен та й досі. Хто тут не бував, той не знає!

Оцініть статтю
Червоний камiнь
Вони дали нам волю