Валентин завжди був якимось іншим, геть не таким, як більшість його ровесників. У школі його називали мрійником, дівчата оминали десятою дорогою. Лиш хлопець починав заводити бесіди з протилежною статтю, відразу вони кудись зникали. Не розуміли ровесниці, про що толкує їм білявий Валентин. Він справді був схожий на отого хлопчика Амура з картинки чи листівки, що її дарують на День Закоханих.
Мама Валентина зникла з їхнього життя, коли синові були всього лише три рочки. Просто аргументувала тим, що втомилася від підгузків, дитячих криків, істерик, величезних каструль борщів, нескінченного посуду та домашніх прибирань. Поїхала туди, де завжди тепло, на свята лише висилала скупі привітання та фото зі смуглим дядьком. Ще тоді маленький Валя не розумів, що сталося та куди пропала найрідніша йому людина.
Благо, що в хлопчика залишився цілком здоровий та дуже розумний батько та його мама – бабуся Таїсія. Разом вони підіймали на ноги кволого Валю. У дитинстві перехворів на всі можливі дитячі слабості, а взимку частіше всього просто визирав у вікно, як падає лапатий сніг, бо тато з бабусею боялися випускати малого на вулицю, щоб знову якоїсь зарази не підчепив. У той час його однолітки ганяли червоні від морозу, гралися сніжки та ліпила величезну снігову бабу.
Валентину не було зовсім образливо за те, що він не виходив разом з сусідніми дітлахами на прогулянки. Полюбляв більше вмощуватися у велике м’яке крісло навпроти телевізора батькові на руки та слухати всякі життєві історії. Тато більше жінок у своєму житті не мав. Таїсія добре знала, як болить її сину зрада дружини, але ніколи словом не дорікнула та не образила честь невістки. Знала, що все повертається бумерангом.
Антоніна (мама Валентина) з юності була помішана на грошах, великих будинках, багатстві, завжди прагнула бути кар’єристкою, та в неї це не вдавалося з її середньою освітою. Вискочила заміж за першого чоловіка у вісімнадцять років, народила Валю, надовго її не вистачило. Почала в Інтернеті на сайті знайомств шукати собі пригоди. Таки знайшла. Пригода покликала Тоню до себе, та й не відмовилася.
Валентину батько постійно говорив:
– Сину, в житті дуже важливо отримати хорошу професію, яка приноситиме великий дохід. Дохід для того, щоб ти зміг повезти дружину та моїх внуків у гори чи на море, на пікнік на березі річки чи просто в ліс збирати гриби. Гроші не й найголовнішим багатством у житті. Є безліч речей, котрі не купиш, навіть маючи мільярди. Треба навчитися лише правильно направляти власні кошти. Жити теж потрібно так, що в старості мати багато згадок.
Маленький Валентин не завжди розумів, про що говорить тато та бабуся. Але постійно уважно слухав та запам’ятовував. Вже ставши старшим, до хлопця доходила батькова мудрість. У школі він являв себе великим винахідником, який відкриває щось нове у світі: чи то острів, чи то водойму. Потім бере свій мінівен чи човник та прямує разом з великою родиною на ті незвідані землі. Саме це відлякувало підлітків Валі, бо їм в голові були лише нові моделі телефонів, комп’ютери. Вони змагалися між собою, в кого крутіший тато, хто скільки заробляє та кому що нове придбали.
Валентин закінчив школі та самотужки склав вступні іспити та вступив до університету. Майбутньою професією обрав археологію. Годинами міг сидіти за книгами, шукати щось цікаве для себе, копатися в Інтернеті, читаючи різноманітні статті.
Таїсія та батько Валі пишалися хлопцем. Він умів добиватися всього сам, при цьому завжди беріг людські цінності та ніколи не переступав границі. Саме під час одного з практичних занять, коли були на археологічних розкопках, познайомився з дівчиною з іншого інституту. Анна була невисокого зросту, у картатому капелюсі та з великим чорним рюкзаком. Така кумедна, та водночас серйозна та зосереджена, вона неймовірно сподобалася Валі.
Через рік вони зіграли весілля. Небувало таких вихідних, щоб разом кудись не вирушали. Після університету Валентин знайшов престижну роботу. Аня народила йому двійко хлопців, таких же білявих, як татусь. Об’їздили пів світу, обійшли різні округи, плавали відкритим морем. Завжди та всюди все робили разом.
Анна та Валентин прожили разом п’ятдесят років. Коли до їхнього заміського будиночка з’їжджалися діти з внуками та правнуками, вони сідали на величезній веранді, пили індійський чай та з захопленням слухали історії стареньких. Це було недаремно прожите життя. Стільки спогадів, стільки любові та тепла.
