Марія була з багатої сім’ї, проте ніколи цим не хизувалася та не користалася. До людей відносилася завжди з повагою, добрим словом та слушними порадами. Напевно, не було таких випадків, щоб жінка комусь не допомогла чи відмовила. Працювала Марія бухгалтером у міській раді. Зарплату отримувала не надто високу, батьки вічно старалися донести їй, що це робота не для неї. Вони мали великі зв’язки та могли прилаштувати дочку на більш перспективні посади. Проте сама Марія не хотіла, так вже їй припало до душі теперішнє робоче місце та теплий колектив. Та й на життя хватало. Жінку батьки забезпечили просторою трикімнатною квартирою давно.
Познайомилася Марія з Василем на корпоративі. Він був братом її колеги, підвозив родича до ресторану. Слово за слово, молоді сподобалися один одному. Після того почали часто разом гуляти, ходити на побачення. Марії здавалося, що кращого чоловіка на землі не існує. Василь працював водієм, проте був таким романтичним, вмів зробити свято, феєрично привітати чи вручити подарунок.
Невдовзі Василь освідчився Марії, жити стали в її квартирі. Молодий чоловік власного житла на той момент не мав. Але жінка особливо цим не переймалася, яка різниця у кого, головне, що разом. Наближалися різдвяні свята. Гостей планувалося багато, в тому числі батьки Василя. Свекруха була огрядною та зверхньою жінкою, свекор же навпаки тихий простий сільський чоловік.
Лише переступивши поріг мати Василя Ольга Володимирівна вирячила очі та широко відкрила рот, лише потім сказала:
– Ти що, невістко, хочеш мого Василька кухарем зробити? Чи домогосподаркою? Та в мене зроду в хаті син не прибирав та не мив посуд! Де ж це бачено таке! Ану, Василю, негайно постав на місце тарілки. Хотіла заміж, то нехай господарює тепер.
Марії стало ніяково, проте взявши себе в руки, відповіла:
– Нікого я, мамо, не змушувала. Василько завжди допомагає мені з власної ініціативи. Та й в нас в родині заведено, щоб всі домашні справи ділити на двох. Ми однаково працюємо на роботах, змучуємося, тому побутові справи теж виконуємо порівно.
Свекруха більше нічого не сказала. Навіть не запитала невістку, чи потрібна якась допомога, просто нахабно плюхнулася на крісло за стіл.
Приїхали батьки Марії, почали бесідувати зі сватами та Ольга Володимирівна знову почала своє:
– Ви, свахо, скажіть своїй дочці, щоб не розслаблялася. Хіба ж то заведено, щоб чоловік тарілки мив? Вона має подати, принести, на те ми й родилися жінками, щоб догоджати.
Тут вже й тихий та мовчазний свекор Марії не витримав:
– Ольго, та ми відколи одружилися, ти навіть не знала, що таке встати до дитини вночі. Я постійно готував вечері, а на сніданок перебивався сухими пайками. А посуд? Його взагалі миє посудомийна машина, бо шкіра твоїх рук занадто ніжна для такого заняття. То для чого ти рушиш порядки сім’ї рідного сина? Якщо їм так добре, нехай щасливо живуть. Не налаштовуй нікого агресивно.
Здавалося, Ольга Володимирівна не очікувала, що її чоловік взагалі втрутиться в розмову. Вона почервоніла від люті, встала з-за столу, кинула серветку на крісло та голосно вигукнула:
– Якщо так, то ноги моєї тут не буде!
Всі мовчки сиділи за столом. Лише через хвилину Василь ніжно обійняв Марію та поцілував в щічку, лагідно промовивши:
– Кохана, у нас своя сім’я та свої правила. Я твоя опора та підтримка. А за дурні тарілки я навіть сваритися не хочу. Ми разом їх будемо мити, готувати вечері, обіди та сніданки, виховувати майбутніх дітей, – ніжно погладив по животику дружини.
Усі заплескали в долоні, свекор розплакався:
– Я що скоро стану дідусем?
Гості забули про свекруху та її дивні вибрики. Марія та Василь були, здавалося, найщасливішими людьми на землі!