Максим все життя прожив без дружини та сім’ї, дітей немає, то хіба зараз трапиться якесь чудо? Особливо дідусеві ставало сумно та самотньо, коли наближалися свята. Тоді він жалібно дивився через паркан на сусідські подвір’я, куди з’їжджалися авто з міста, а в них діти, внуки та правнуки сусідів. Всі галасливо завалювалися до хати, а дід Максим продовжував стояти в мертвій тиші. Потім понуро чалапав назад до свого будинку, вмощувався за дубовим столом та їв страви, приготовлені власноруч.
Максим у молодості був напрочуд хорошим парубком. Примітна зовнішність, добрий характер, умілець на всі руки – багато дівчат чахнули за ним в селі. Та до душі була лише одна – скромна Марічка. Вона жила аж край села в невеликій бідній хаті. Дівчина ніколи не ходила на танці, зате щонеділі приходила до церкви. Марічка розмовляла тихо, проте нікого ніколи й словом не обмовила. За дівчину не ходили ніякі плітки по селу, бо не було навіть що говорити. З небагатої сім’ї, де купа дітей, батьки від зорі до зорі трудяться…
Максим побачив Марічку якоїсь неділі в церкві та відтоді спати спокійно не міг. Потім у своєї матері розпитав, хто то така та чия буде:
– Та то ж Марічка Пилипа! Ти що, сину, не пам’ятаєш її? Ну так, вона молодша від тебе. Була дитиною, а он яка красуня виросла. А чого питаєш, Максиме? Чи не закохався часом? Ти навіть не думай, батько не дозволить тобі того.
– А що мені батько – указ в любові? У такі справи ніхто не має права лізти! – різко відповів матері син. Та вже тоді ненька серцем почула, що пахне скандалом.
Максим почав всяко шукати зустрічі з Марічкою. То підстеріг її біля церкви, то на полі, коли корови пасла, то біля хвіртки її прогулюється, хоча живе в іншому кінці села. Марічці теж запав у душу молодий хлопець. Вона спочатку соромилася навіть розмовляти з ним, але своєю добротою Максим заполонив юне дівоче серце.
Коли тато Максима дізнався про походеньки сина, була велика та гучна сварка в хаті. Він бачив, що сину не доходять його слова, бо як же то він багач може гуляти з такою жебрачкою. Максим вперто продовжував робити своє, аж допоки батько не придумав план. Він підстроїв так, що нібито Марічка зрадила Максима з іншим. Для цього підіслав свого товариша до дівчини за хорошу винагороду. Максим не повірив коханій, коли вона клялася, що ні в чому невинна. Хоча направду за дівчиною все було чисто.
Як виявилося потім, Марічка носила під серцем немовля. Щоб не набратися ганьби на все село, вийшла заміж за Устима, який давно залицявся. А немовля було Максима. Та ні слова не посміла нікому сказати. Максим тим часом переїхав жити в інше село. Пробував будувати стосунки з дівчатами, та все не складалося. Потім плюнув, поїхав на заробітки. Коли повернувся, то звів гарний будинок, перший на село та й став жити там один.
У Марічки та Устима, крім першої доньки, народилося ще четверо. Жили вони мирно, душа в душу, та не любила жінка Устима. Все думала про Максима, але на більше не наважувалася.
Марічка вже стала бабусею. Перша її дочка, найстарша Олена, подарувала на світ двійнят. Хлопчаки були такими, як ангелятка. Біляві та голубоокі, дуже схожі на свою маму. Наближалося Різдво, Марічка відчувала, що недобре їй. Покликала Олену до себе:
– У сусідньому селі живе Максим Остапчук. То він – твій рідний батько. Устиму нічого не кажи. Поки що. Я тримала це в таємниці всі ті роки. Твоя воля, привітай його з Різдвом та й від мене також. Я любила його безмежно. Завжди. Марія закінчила говорити та закрила очі. Назавжди…
Олена та всі інші довго оплакували маму. Завтра було Різдво. Олені все ніяк не виходили з голови слова матері. Вона таки вмовила свого чоловіка, посадила в авто двійнят та поїхала до того Максима, про якого говорила Марічка.
– Як так, чому ж вона тоді не сказала? Пройшло сорок років. Я даремно їх прожив. Без коханої Марічки, без тебе, донечко. Як все могло бути зовсім по-іншому – плакав дідусь Максим.
– Не плачте…тату. Тепер у вас є ми, – промовила Оленка та обійняла батька. Перше Різдво Максима за багато часу, коли хата повна людей, сміху та шуму. Максим хотів, щоб Різдво не закінчувалося ніколи. Так тепло та затишно він ніколи себе не почував, як зараз.
– Діду, а розкажи нам історії свого дитинства!- гукали на все горло біляві хлоп’ята.
