Батько Анжели ще в молодості переїхав разом з дружиною до Австралії. Так склалися життєві обставини. Тут було трохи сутужно з роботою, а на руках – троє малих дітей. Грошей постійно не вистачало, особливо коли малеча підросла та пішла до школи. Тому не вагалися довго, зібрали всі пожитки, дітей та переїхали.
Анжела була однією з моїх численних двоюрідних сестер. Саме з нею ми гралися та спілкувалися, коли вона жила ще тут, найбільше. Ми були ровесницями, тому мали багато спільних інтересів. Анжела не переставала писати мені навіть з далекої Австралії. У своїх листах описувала все, починаючи від національних страв, що готують на сніданок, вечерю та обід, завершуючи системою навчання.
Ми підросли, одружилися. Анжела та її рідні так залишилися проживати на іншому континенті. Лише тепер ми почали спілкуватися не листами, а в соціальних мережах. Анжела вийшла заміж за місцевого молодика, народила йому дівчаток-близнят.
Одного літа за багато років, Анжела зі сім’єю нарешті навідалися до нас в гості. Ми прийняли їх з душею, створили комфортні умови. Багато їздили на природу, гуляли парками, ходили в кіно та театри.
Найбільше, що вразило мене, це те, що чоловік Анжели навіть володіє парочкою фраз українською мовою, а дівчатка взагалі говорять майже, як рідною. Анжела пояснила, що всупереч тому, де вони проживають, вона хоче, щоб дочки знали своє коріння, звичаї та традиції. А мова – це ж взагалі душа народу.