Нещодавно мене моя колишня одногрупниця запросила на свято до дня народження Тараса Шевченка, яке вона організовувала зі своїми студентами-іноземцями, до речі, їх у нас в університеті навчається чимало.
Я, чесно кажучи, і забула про те запрошення, як тут перед день свята випадково зустріла її центрі нашого міста, вона якраз поспішала на генеральну репетицію. Ще раз запросила, додаючи, що вона впевнена: мені сподобається. Це мене і заінтригувало.
Наступного дня після роботи я пішла, не як звичайно додому, а у наш будинок культури, де мало відбуватися свято. Підходячи до будинку я побачила багато людей, які стояли невеличкими групами та про щось говорили, сміялися. З них нікого я не знала, тому обійшла та увійшла у середину, квитків не було, місця були вільні і я зайняла собі посередині залу, майже у самому центрі, щоб добре бачити те дійство.
Концерт розпочався вчасно, усі місця були заповнені, навіть доносили крісла, щоб всі охочі могли присісти.
Справді, концерт вдався на славу. Студенти із різних континентів читали напам’ять поезію Шевченка, співали українські пісні, а під кінець ще й театралізовану сценку поставили. Роботи було пророблено, дуже багато. Я просто пишаюся тими викладачами, які готували їх до виступу. Таке враження, що вони не на медиків приїхали вчитися, а на акторів.
З усмішкою на обличчі та радістю у серці я після такого відпочинку душею пішла додому. І ще раз аплодую їм стоячи, молодці!
