Я хотів для неї кращого життя, щоб вона забула мене, знайшла ще щастя в коханні. Бо ж, біля мене, вона була б приречена на постійні випробування та страждання.
Коли ми познайомились нам було по 25 років, красиві, молоді, життєрадісні, сповнені жаги до життя і з безліччю планів. Через рік зустрічань я зробив коханій романтичну пропозицію вийти заміж і вона радо погодилась. Мріяли відсвяткувати гарне, пишне весілля, поїхати у подорож та згодом народити діток. Були в очікуванні свого сімейного щастя, тоді ще не знали, які випробування на нас чекають.
Підготовка йшла повним ходом, вже замовили ресторан та запросили гостей, до нашого свята залишався один місяць.
Одного разу я був на дні народження близького друга, ми гарно відпочили та вже роз’їжджались по домах. Ніщо не передбачало біди, я зі всіма попрощався сів у машину і поїхав, до слова, я не питущий, тому переживати причин не було.
Це трапилось на одному з поворотів, коли я отямився, вже був у лікарні, тоді мені розповіли, що інша машина врізалась в мене. Я отримав численні травми, навіть 3 дні пролежав у комі. Це були страшні часи для мене і коханої, адже лікарі повідомили, що травмовано хребет і невідомо, чи я ще колись стану на ноги. Спочатку я сприйняв це як жарт, не міг повірити у таке, але зрозумів, що й справді не відчуваю ніг.
Я був дуже пригнічений, такого повороту долі точно ніхто не очікував, але кохана підтримувала мене і старалась підбадьорювати. До мене присилали психологів, щоб стрес не переріс в депресію і я зміг продовжувати жити у звичному ритмі не зважаючи на прогнози.
Подумав, що більше ніколи не зможу бути як раніше і щоб не стати грузом для Олени, вирішив обірвати з нею стосунки. Це було не легко, адже я мав її переконати в тому, що більше не кохаю, хоч це було далеко не правда. Але приректи кохану на постійний догляд за мною і життя без дітей я не міг. Адже найбільше не хотів, щоб вона страждала, ох, якби я міг повернути час назад, ніколи б не їхав цією небезпечною дорогою.
Олена ж, дуже бурхливо відреагувала на мої слова про розставання. Кричала на мене, матюкалась, але вкінці твердо сказала, що ніколи й нізащо мене не покине. Мабуть, найбільшим страхом є коли з тобою залишаються із жалості, та Олена переконала, що б не сталося, бачитиме у мені того хлопця в якого закохалась з першої зустрічі.
Це додало багато сил і я був серйозно налаштований стати на ноги. Цікавився у лікарів, що можна зробити. Вони розводили руками й казали, що гарантії на це ніхто не дасть, але є деякі реабілітаційні центри де такими проблемами займаються. Звісно, все не певно, та хоч якась надія в мене зажевріла.
З того часу минуло вже 5 років, я майже повністю відновився, але ще ходжу на масажі та заняття. З Оленою ми одружились, щоправда, вийшло зовсім не таке весілля як планували, але головне, що ми щасливі, чи не так? От тільки з дітками у нас не виходить, лікарі кажуть, що це наслідок аварії й можливо я не зможу мати дітей.
Та ми не засмучуємося, коли я повністю відновлюсь, з дружиною плануємо взяти дитинку з дитячого будинку. Сподіваємось, що зможемо втілити нашу давню мрію в реальність і стати гарною повноцінною щасливою сім’єю.
