Я ніколи не вчила тебе брати чуже

Мати Валентина завжди вчила свою доньку Ларису бути чесною та справедливою. Сама жінка ніколи не змогла збрехати чи обманути когось. Вона була такою простою та наївною, що не раз з неї сміялися. Колись Валя працювала у великому супермаркеті продавцем. Звільнили її через пів року, повісивши всі недостачі та безліч боргів.

Валентина тоді сумирно довго віддавала все, хоча чоловік пропонував під’єднати знайомого юриста та адвоката. Але жінка відмовлялася, що навіть рідний чоловік вже подумав, що дружина дійсно могла таке зробити. Проте сумніви швидко розвіювалися, бо вона нікого обмовити навіть не могла, не те що вкрасти з магазину значну суму.

Лариса росла зовсім іншою по характеру, ніж її матір. Дівчина ще в школі зв’язалася з сумнівною компанією. Коли Валентина у міській газеті прочитала про крадіжку в кіоску, то навіть не звернула уваги. Просте здивувалася, що комусь спало на думку займатися такими безсовісними справами.

Був вечір. Валентина повернулася з роботи та взялася готувати вечерю. Якраз у двері хтось постукав. Відчинив чоловік та через декілька хвилин покликав дружину до себе. Перед ними стояло двоє чоловіків у формі поліцая. Валя не могла повірити своїм вухам, коли почула:
– Ваша донька підозрюється у причетності до крадіжки в кіоску по вулиці Зеленій. Чи можемо ми з нею поговорити?

Валентина почала розпинатися, що її рідна донечка, маленьке кохане сонечко не може вчинити таке. Вона ще неповнолітня, та й взагалі зовсім по-іншому вихована. Проте поліцаї таки наполягли на тому, щоб покликали Ларису. Коли дівчина побачила у дверях двоє працівників закону, то аж зблідла. Вона щось тихо почала шепотіти, та неможливо було розібрати.

Як виявилося потім, ватажком тієї групки був старшокласник, що вчився в тій же школі, де Лариса. Микита був з бідної сім’ї, про нього постійно та давно ходила погана репутація. Хлопець вічно був причетний до бійок, шкільних конфліктів. А одного разу навіть на вчительку замахнувся, та вчасно зупинив директор, що якраз зайшов до класу.

Валентина сиділа на кухні, витираючи гіркі сльози рушником. Вона ніяк не могла повірити в почуте. Потім таки заспокоїлася та вже заговорила до Лариси:

– Скажи, Ларисо, ти хіба маєш в чомусь потребу? Чи ми коли-небудь щось забороняли тобі? Та завжди купляємо найновіше, найкраще. Хоча ти навіть не можеш уявити, якою ціною нам дістається все це. Адже я та твій батько без зупинки працюємо, для того, щоб дати тобі повноцінне дитинство. Як ти могла взагалі піти на такий крок?Тобі чотирнадцять років, дитино! А ти вже встигла викликати інтерес до тебе у поліції! Де ми щось упустили, скажи мені просто!

Лариса стояла нерухомо та ледь чутно дихала. Видно, що їй навіть трішки було соромно. Проте вона так не відповіла матері нічого, не попросила вибачення, не пояснила. Коли до кухні зайшов батько з поясом, грізно подивився на доньку та почав бесіду зовсім по-іншому:
– Я ніколи не бив тебе. Ще коли мама ходила вагітна тобою, дав собі присягу, що не застосовуватиму фізичний спосіб виховання в жодному разі. Але бачу тепер, що даремно. Або ти сідаєш та розповідаєш все, як було. Або буде зовсім інша розмова. Батько вдарив поясом по столу.

В очікуванні застигла заплакана Валентина. Це було вперше, коли вона не заступилася за доньку та не заспокоїла чоловіка. Валя, мабуть, сама втомилася від такої брехні та вседозволеності Лариси. Тоді дівчина таки почала тихо:

– Микита став, що ми зробимо все по-тихому. Він так жалівся, що в його батьків не вистачає грошей навіть купити йому нову куртку. А йому вже соромно перед ровесниками ходити три роки в одній і тій же. Тоді він розказав мені свій план. Ми мали обікрасти той кіоск з цигарками, а потім їх збути якомусь товаришу Микити. Той чоловік мав непогано заплатити. Але Микита, мабуть, десь обрахувався. Щось таки недобре замів всі сліди.

Валентина ще дужче розридалася. А батько строго запитав:

– Я дивлюся, що ти не надто каєшся за скоєне, а більше переживаєш, що Микита щось не так зробив?

Лариса з жахом в очах подивилася на батька, бо зрозуміла, що йому зовсім не сподобалася відповідь про кіоск. Потім, звичайно, батьки внесли всі кошти за Ларису, щоб відшкодувати збитки власникам кіоску.

З Ларисою була довга виховна бесіда. Проте Валентина з чоловіком не були впевнені, що це не повториться знову. Вони заборонили дочці спілкуватися з Микитою та його дружками.

Батько ледь не стеріг після уроків Ларису під школою. Проте дівчина не розуміла всієї відповідальності за той вчинок. Тишком вона все одно зустрічалася з Микитою, потім брехала матері та татові.

А коли Валентина запитала дочку, навіщо їй здався такий сумнівний друг, Ларисо скорчила невинне обличчя та сказала:
– Я кохаю його мамо. Але хіба тобі зрозуміти? Ти ж постійно на роботі, хіба ти мене коли-небудь запитувала про мій душевний стан, почуття?

Валентина розгублено глянула на дочку:

– Кого я лише виховала? Хіба я колись вчила тебе брати чуже?

Оцініть статтю
Червоний камiнь
Я ніколи не вчила тебе брати чуже