Прожив я своє життя багато працюючи військовим, дослужився до генерала, а на даний час мені 70 і я на пенсії. У нас з дружиною троє синів. Старші сини Дмитро й Сергій живуть в іншому місці, житлом я їх забезпечив. Наразі допомагаю не я їм, а вони мені, зажди привозять подарунки, їжу, якісь речі для дому.
Коли моїй дружині було 43, вона народила мені третього сина Віталіка. Його, як найменшого, всі дуже любили, ніколи не сварили та не відмовляли ні в чому. Зараз моєму Віталіку 25 років, він одружився рано, вже у 23 у нього народилась донька Мілана. Після народження дитини в невістки почалась післяродова депресія, діти дуже сварились між собою і навіть бились. Коли Мілані виповнився один рік то невістка подала на розлучення і поїхала в Італію на заробітки. Віталік залишився з донькою сам.
Звичайно що ми онучку відразу забрали до себе, бо Віталік не вмів чи не хотів займатись нею, згодом і сам до нас перебрався. Сваха займатись Міланою можливості не мала, через те, що сама була в Італії на заробітках.
З молодшим сином відносини у нас зовсім не прості. У своєму розлученні він звинуватив мене, сказав що я жадібний і не справедливий батько. Бо за життя купив старшим братам по квартирі, а йому ні. І дружина каже від нього пішла через те що свого житла не було і не було достатньо грошей. Мені було дуже боляче почути таке від рідного сина. Адже перед весіллям я пропонував йому жити в нас, оскільки квартира велика, а ми з дружиною вже так сказати похилого віку, то звісно ж квартиру ми залишимо йому.
Невістка не захотіла жити з нами, та я її й розумію, був молодим і знаю як хочеться побути вдвох, хочеться жити своєю сім`єю. Я орендував їм квартиру, допомагав фінансово, аби тільки жили. Чесно кажучи були проти раннього одруження свого сина, але й словом не примовились, проковтнули це в себе і почали відкладати кошти на весілля. На той час Віталік ще й навчався в університеті, тож ми платили й за навчання.
Я завжди в усьому підтримував і допомагав Віталіку. Ніколи не нав’язував своєї думки йому. Хотів йому залишити все що в мене є. Адже мені 70, невідомо скільки ще мені відміряно.
Переживаю дуже за сина, адже він не може знайти себе в житті, весь час у нього змінюється робота, бо він має важкий характер і завжди влізає в якийсь конфлікт. Віталік зовсім не вміє йти на компроміси, ніколи нікого не слухає і все робить по своєму.
Ми, як батьки, розказували сину, що він вже живе дорослим життям, що він повинен відповідати за свої вчинки, що тепер він відповідає за життя доньки. Болить у мене серце за онуку, ми вже не молоді, а її треба ще виростити. А в сина на умі тільки одні розваги та відпочинок.
Коли хочу поговорити з сином про Мілану, то він тільки сміється, каже що в неї є такі багаті дід з бабою, а йому треба влаштовувати своє життя. Хай воно й так, мені на рідну онуку нічого не шкода, та як же буде потім, коли не буде мене? Чи усвідомлює він що повинен взяти виховання і відповідальність за доньку на себе? Чому він думає тільки про якихось інших дівчат, як їх зводити в кафе, а не купити молока рідній донечці? Та чому ж я повинен бути спонсором цих походеньок? У Віталіка з`явилась якась подруга, й син почав мені дорікати, що це я винен що у нього немає коштів навіть в кафе її зводити. Каже йому соромно що в нього батьки пенсіонери.
Зараз Віталік живе десь у своєї дівчини. До нас приходить рідко, а якщо й приходить, то попросити грошей. Про доньку зовсім не піклується, вона йому не цікава.
Я все життя важко пропрацював, зараз сиджу на пенсії, пенсію отримую непогану. Дружина також на пенсії. Для нас би цього вистачило, але з Віталіком не вистачає. Дуже економимо на всьому, їжі собі не купимо зайвої, бо треба ж і онучці купити всього, вона часто хворіє, то купуємо ліки, оплачуємо лікарів.
Не можу зрозуміти що я впустив у вихованні сина… Коли був той переломний момент… Чому він виріс таким? Мені і як батьку, і як військовому офіцеру соромно. І дуже болить душа за те що син вважає винним у всіх своїх бідах мене. Хоча я для нього останнє віддам. Як мені з цим жити?
