Поки новини рясніють постами про ковід, політику та котиків (куди ж без них) я хотів би поділитися історією про популярні місця в вагоні нижні полиці. Тема ця зовсім не нова, багато різних ситуацій трапляються. Уже, здавалося, все написано і розказано, але, чомусь, все одно такі ситуації досі мають місце в нашому житті. Ось такий випадок торкнувся і мене.
Відбулася вона ще торішньої осені, коли я вирішив поїхати на футбол до Києва, і підгадав з першою частиною відпустки, щоб поїхати саме туди. Але потім мої плани почали руйнуватися завдяки коронавірусу, і я вже не сподівався туди поїхати, оскільки можливі були складнощі з потраплянням на стадіон. Але карантин відступив і взяв паузу.
І ось одного дня мені пише мій товариш по всій нашій компанії і каже, що він з великим трудом знайшов декілька квитків на стадіон. Квиток у мене! Тепер потяг. Заходжу на сайт Української залізниці і починаю моніторити поїзди та наявність вільних місць. Оскільки я поїду один і їхати цілу ніч, перевага надається нижнім полицям. Вибрав, де хочу їхати, біжу в контору за документами, потім біжу на вокзал за квитками. Квитки на потяг взято.
Туди – нижня бокова полиця, назад нижня – у плацкарті. Тоді я ще звернув увагу, що місце наді мною, над моєю боковою, вже було куплено, а це було за шість днів (!) до відправлення поїзда. Причому, нижні вільні місця ще були.
Отже, десятого квітня минулого року, поїзд Запоріжжя – Київ-Пасажирський, заходжу у вагон, і виявляю, що сусіда зверху ще немає. От, гадаю, пощастило, не сів би ніхто до наступного дня. Проїхали Олександрію, Знам’янку, а сусіда все немає і немає.
Пізній вечір або рання ніч, тривала стоянка, я вийшов на перон, щоб наситити свій організм нікотином на майбутній сон. Повертаюся на своє місце, полку ще не розклав, а тут сидить якась бабця, навіть не бабка, а скоріше тітка, і якось дивно на мене дивиться. Далі такий собі діалог:
– Це ваше місце?
– Так, – відповідаю я.
– А Ви зі мною не поміняєтесь?, – питає жінка.
– Ні!
– А чому?
Тобто? З якого такого дива я повинен їй пояснювати чому я не поступаюсь саме їй місцем, а не вона мені, чому це я повинен їй поступатися.
Я відповідаю: «По-перше, я боюся їздити на верхніх полицях (брешу звичайно), а по-друге, я їду зі службовими документами, і не збираюся порушувати правила проїзду пасажирів і підставляти провідника».
Тітка зробила такий вираз обличчя, що мені навіть стало її шкода. Навіть соромно якось стало, і моя совість почала потихеньку прокидатися і настирливо шепотіти мені, щоб я таки помінявся з нею лавками і заробив собі пару плюсиків у карму. Але те, що сталося далі, змусило всі ці суперечливі почуття замовчати і більше не вилазити на поверхню мого сумління.
Тітка, не довго думаючи, вирішила зателефонувати своїй подрузі, і поскаржитися на мене так голосно, щоб чув, напевно, весь вагон:
– Так, сіла… Ні, не поступився… Ось всі завжди поступалися… Боїться їздити на верху… Їде по якихось службових документах… не мужик…..
Вона, мабуть, розраховувала, що після цього я таки запропоную їй моє місце. Але не так сталося, як гадалося…
Тут уже мене ж зачепило! Коли вона закінчила своє скиглення і приземлилася на боковуху по сусідству, я поцікавився:
– А чому Ви не купили квиток на нижню полицю?
– Так, їх не було.
Ага, коли я брав квиток, місце наді мною вже було зайняте, а в плацкартах у цьому вагоні ще було 4 вільні місця…
– Ну, тоді купили б квиток на інший потяг.
– Син мені купував квиток, він щойно із відпустки, грошей у нього немає.
Ось воно як? Тобто я, виходить не мужик, про це тепер весь вагон знає, а син з відпустки не зміг знайти чотириста гривень для хворої матері, щоб вона доїхала із комфортом.
Короче кажучи, подумки пославши її кудись подалі, я почав розкладатися, як з сусідньої боковушки підійшов мужик, схожий на вірменина, і підморгнувши мені, посміхаючись, запитав, чому я так жорстко з цією бабкою? Він хотів було з нею махнутися поступившись своєю сусідньою нижньою боковухою, а сам перебратися на верхню полку наді мною.
Я йому сказав, щоб попередив провідника, а провідник не дозволив, тому що цей чоловік виходив посеред ночі, а на його місце хтось повинен сісти. Провіднику весь цей клопіт був явно не потрібен.
У результаті ця тітка розвалилася в проході і проспала там півночі, наступного ранку вона переїхала на одну з бокову полицю, яка виявилася або вільна, або їй хтось поступився.
Але до Києва свердлила мене проклинаючим поглядом.
Під’їжджаючи до столиці мене попросила одна бабуся, яка їхала навпроти нас у плацкарті, і бачила всю цю трагікомедію, допомогти їй із валізами. Я спитав її думку щодо цього випадку. Вона сказала, що я все правильно зробив, годі, хвилюватися, і розповіла історію, як її донька помінялася з одним спритним дідусем полицями, так цей дідуган її потім не пускав навіть поїсти вниз.
