Одного разу з моїм чоловіком Віктором відбулась ситуація, яка, м’яко кажучи, шокувала мене. Мій чоловік має свій магазин чоловічого одягу та взуття, де в основному керує та часом допомагає іншим працівникам. Коли почався карантин, магазин перейшов у онлайн роботу. Все продавалось в інтернеті, а мій чоловік слідкував за цим всім.
Графік роботи абсолютно змінився, оскільки в інтернеті його просто немає. Це магазин відчиняється о 10:00, зачиняється о 20:00 і з цим все просто, а тут стало інакше. Аби не звільняти свій персонал, чоловік купив їм курси по роботі в інтернеті, і всі вони стали працювати з чоловіковим магазином. Іноді він і сам заходив на сайт та відповідав замовникам. Направду, Віктору подобалось це, і він став регулярно спілкуватись із покупцями: часом траплялись хороші, ввічливі клієнти, а часом хамовиті люди, які просили все безкоштовно, посилаючись на інвалідність, бідність і так далі.
Майже все взуття чоловіка з його ж магазину, але мова піде про одні черевики, які Віктор собі купив, не вподобавши їхній вигляд. Вони були зручні та якісні, але те, як вони виглядали йому не подобалось, тому він їх взяв з розрахунком на те, що він до них звикне і вони йому сподобаються. Взув він їх разів 6, не більше, бо все ж таки вони йому “нідочого не пасували” чи “виглядають масивно на нозі”, – як казав чоловік. Тому він вирішив їх віддати просто так. Виставив оголошення на сайт, написав, що вони поношені декілька разів, зручні та якісні, прикріпив фото і опублікував оголошення з поміткою “безкоштовно”.
Довго чекати не довелось: Віктору подзвонила жінка і сказала, що після роботи зайде до нас за взуттям. “Розумієте, це для мого чоловіка, бо ми йдемо завтра на весілля до доньки, а взути йому немає що.” Мій чоловік поговорив із нею, та вже близько 20:00 ми задумались чи прийде вона. Вечоріє, мені завтра зранку на роботу, чоловіку також займатись своїми справами, а тієї жінки все немає. Пройшла година чекання, згодом дві, і мій чоловік, вже о 22:00 зателефонував їй і запитав де вона і чи чекати її взагалі. “Та я прибиральницею працюю, вже скоро повертатимусь з роботи. Зачекайте ще пів години.”, – Жінка поклала слухавку.
Жінка прийшла о 23:20. Чоловік простягнув їй коробку зі взуттям, вона подивилась на них, а потім підвела погляд на мого чоловіка і запитала: “Вони що, не нові? Чого це ви раніше про це не повідомили? Мій чоловік має йти до доньки на весілля в дранті якомусь?”. Вона злісно віддала коробку моєму чоловікові та розвернулась, аби піти. Йдучи від нас, вона бубніла якісь образи та незрозумілі слова, але ми вже не дуже слухали.
До чого я веду? Мене дуже здивувало відношення людей до безкоштовних речей та любов до халяви. Люди хочуть, аби їм все давали безкоштовно просто за те, що вони є.
