У нас з чоловіком є досить успішний бізнес – ми займаємось нерухомістю. Одного разу нам вдалось купити квартиру за дешево, а продати в 2 рази дорожче, тому вирішили, що це прибутковий бізнес і продовжили займатись цим. Згодом, не тільки купляли і продавали, а ще й робили ремонт та здавали в оренду.
В грошах не потребували, точніше жили в достатку. Ще у нас є донька Міланка, їй 7 років і вона навчається в одній з найкращих приватних шкіл. Дякуючи тому, що справи йдуть добре, ми з Андрієм маємо змогу дати їй найкращу освіту, а в подальшому збираємо на навчання за кордоном.
Так, то ми звичайна сімя, яка робить все можливе для спільного щастя. Але наші родичі відчутно нам заздрять. Батьки нас не чіпають, ну ще би, адже з цього заробітку ми їм допомагаєм. Ось моїм нещадавно допомогли з ремонтом, а свекрам подарували машину. Чого б жалітиь називається?
Але їм, як і нам доводиться вислуховувати від дальних родичів які ми “зажерливі” та зверхні. Це мабуть, тому, що вони не в “долі”. Та і чому ми повинні ї допомагати. Якщо ще батькам ми вдячні за своє дитинство та виховання, або ж за те, що з онукою сидять, то з родичами зовсім не зрозуміла історія.
Хоч, коли ми тільки починали здавати квартири, першим нашим орендарем був племінник чоловіка. Благо, він жив там не довго, бо були б такі збитки, що й уявляти не хочеться. Чисто породинному він платив у 2 рази меншу ціну, ще й після себе залишив такий срач, що потрібно було викликати клінінгову компанію і підмальовувати стіни. З того часу ми вирішили, що з родичами не будемо мати ніяких справ, тим більше, якщо це стосується нашого бізнесу.
Але родичі мали на наш бізнес свої плани. Цього разу відзначилась моя тітка. Вона, бач, хоче купити квартиру для свого сина і думає, що ми їй у цьому допоможемо. Ну звісно ж, за безплатно і так, щоб квартира дешево вийшла.
” Ти знаєш, що твій двоюрідний брат одружуватись буде? От я хочу молодим на весілля подарувати квартиру. У вас є якась гарна, простора та бажано дво- або трикімнатна з ремонтом? І так, десь до 10 тисяч доларів.”
Ми мало не засміялись. До слова, квартири у нашому місті коштують від 20 тисяч це, щоб вже з ремонтом, але однокімнатна.Тому пояснили це тітці і показали їй скільки коштує квартира, яку вона описала.
” Це справжній грабіж. Не думала, що ви так хочете нажитись на своїй же родині.”
Я навіть не знала що сказати, адже якби випав такий варіант, ми віддали б по собівартості і ні гривні не заробили б на цьому.
“Ну добре, давайте оформляйте цю однокімнатну за 20 тисяч, а гроші вам потім підзбираю і віддам.”
Знову з нашого боку була тишина. Як це ” потім підзбираю і віддам“?
Ми повинні віддати квартиру за обіцянку? При тому, я прекрасно знаю, що тітка не заробляє багато і віддавати буде років 50, якщо не більше.
“Ви що, не довіряєте мені, ми ж родина. Та й з весілля гроші будуть, всі скинуться.”
Змішані відчуття – знали, що родичка хоче обманути нас, але вона так впевнено переконувала. Ми ж також колись робили весілля і знали, що в кращому випадку подарунки покриють витрати на саме свято, але точно за решту не купиш квартиру.
Та й самі у мінусі не хотіли залишитись – тому відмовили тітці. Сказали, коли будуть гроші, тоді нехай купляє, а в борг квартири не даємо.
Що після цього почалось, навіть згадувати не хочу – всі родичі дзвонили і казали, що ми не правильно вчинили. Батьки також хотіли щось сказати, але ми їх слухати не стали.
Взагалі, як на мене ми правильно вчинили, от тільки уявіть, що хтось приходить до вас і забирає гроші, бо ж, мовляв, у вас ще є. Ну хіба так можна? І я вважаю, що ні.
Так після цього випадку ні з ким з родини не спілкуємось, а нам і не треба.
А ви як вважаєте, чи правильно ми зробили, чи все ж родина перш за все?
