Олену дуже обурило таке рішення її начальника Петра Васильовича, але потім виявилося, що це не його воля. Жінка довгий час працювала бухгалтером у компанії. Вона добре знала свою справу, ніколи не мала проблем з керівництвом. Деколи доводилося навіть сидіти після робочого дня, щоб вчасно здати звіти. Петро Васильович дуже цінував Олену як компетентного та відповідального працівника.
Олена свого часу закінчила коледж, потім власними зусиллями вступила на економічний факультет столичного ВНЗ. Тому роботу знайшла без особливих складнощів.
Олена виховувала разом з чоловіком двох дітей. Вони були підлітками, невдовзі мали закінчувати школу. Тому витрат у родині було досить багато. Проте з хорошою зарплатнею, Олена могла дозволити багато чого.
Якось одного дня Петро Васильович прийшов у дуже стривоженому настрої на роботу. Він цілий день ходив мовчазний, насуплений, зовсім не схожий на себе. Бо зазвичай чоловік любив пожартувати, приязно побесідувати з підлеглими, розпитати як справи вдома.
Нарешті під кінець робочого дня він покликав Олену до себе в кабінет.
– Доброго дня ще раз, пані Олено, – сказав схвильовано начальник. Сьогодні до мене заїжджав наш головний з центрального офісу. Я не знаю, як тобі про це повідомити. Проте зобов’язаний довести до відома.
– Та кажіть вже, що сталося? – запитала Олена.
– Головний приказав звільнити вас, тому що на місце бухгалтера він хоче поставити свого племінника. Я вивчив його особисту справу. У нього за плечима лише закінчене ПТУ, тому без поняття, що він тут робитиме.
– Надіюся, ви відстояли мою позицію? – усміхнулася Олена, бо не вірила, що стільки років її плідної та результативної праці можуть пропасти даремно.
– Олено, ви, мабуть, не почули. Племінник головного начальника. Розумієте?
Олена повільно спустилася на стілець та сумно глянула на Петра Васильовича:
– А як же так? Людина без освіти, без знань та навичок? Хіба можна безпідставно звільняти мене?
– Вибачте, я нічого вдіяти не можу. Підпишіть, будь, ось тут внизу заяву. Нашому колективу дуже вас не вистачатиме.
