Я уже шостий рік працюю у школі, маю класне керівництво 8-г класу. Наш навчальний заклад особливий тим, що у нас навчаються діти із реабілітаційного центру. Своєрідного дитячого притулку, лише нюанс у тому, що тут вони можуть перебувати не більше шести місяців, а далі їх можу повернути у рідну сім’ю, взяти на опіку названа сім’я чи перевести у дитячий будинок.
Доля більшості таких школярів закінчується останнім варіантом, вони опиняються у притулку і там живуть до свого повноліття, а потім настає самостійне життя. В мене було багато учнів зі складними життєвими долями, та історія Марти мене торкнула найбільше.
Мама дівчинки важко хворіла і через два роки боротьби із недугою жінка померла. Батько любив прикладатися до оковитої, злякався відповідальності й відмовився від дитини. Марта довгий час надіялась на те, що батько передумає і забере її до себе, та цього не сталося.
Дорослих дітей, а особливо підліткового віку рідно беруть названі сім’ї, адже з ними дуже важко.
Та на величезне щастя Мартуся сподобалась сім’ї українських емігрантів, які живуть в Аргентині. Вони приїжджали сюди на батьківщину з метою взяти на виховання дитину, коли познайомилися із дівчинкою, то зрозуміла, що це їх споріднена душа. І вони хочуть забрати її з собою. Тяганина із документами тривала кілька місяців. Моментами Марта вже втрачала надію, що все вдасться і вона поїде далеко з України, у нову сім’ю, школу, знайде нових друзів.
Та все ж нові батьки виявилися дуже старанними, вони не опускали рук, а щодня ходили з одної інстанції в іншу для оформлення усіх паперів. І настав той час, коли Марта зі своїми новими мамою та татом полетіла за океан додому.
Зараз я спілкуюся зі своєю уже колишньою ученицею у соціальних мережах. Вона дуже щаслива: має багато друзів, подобається тамтешнє навчання, каже що у неї просто ідеальні батьки, з якими вона проводить багато часу, подорожують.
Я щиро тішуся за цю дівчинку і мрію, щоб усі діти, які з певних причин не мають батьків знайшли тих людей, які зможуть їм замінити найрідніших.
