Соромно признатися, але у свої 32 я ніколи не подорожував світом. Мій максимум – це Туреччина один раз на 5 років. Дружина моя така ж, вона взагалі за 27 років ніколи не виїжджала закордон. Не скажу, що ми мало заробляємо, просто чомусь це не надто нас приваблювало у свій час.
Нещодавно ми подумали, що буде вже ж непоганий кудись з’їздити на відпустку. Можливо, варто хоч трохи розпочати пізнавати навколишній світ, різні культури та країни. Спершу обрали щось не екзотичне, – Польщу. Взяли квитки та забронювали готель не надовго, лише на вихідні. Подумали, що два дні прогулятися вуличками цілком вистачить.
Нам справді все сподобалося, але з тієї поїздки запам’яталися не смачна їжа та красива архітектура, а один випадок у місцевій сувенірній крамничці. Ми не встигли ще обміняти гривні, як уже зайшли до того магазинчика (чесно, хотілося просто подивитися на асортимент).
Продавець уже почала до нас розмовляти, пропонувати товар (до слова, я знаю польську мову, вивчав в університеті).
– Ми приймаємо окрім злотих ще долари та євро, якщо вам так буде зручніше.
– Е, ні, вибачте, у нас з собою поки лише гривні – відповів я, що правда польською.
І тут дівчина, посміхаючись, перейшла на українську мову.
– То ми з вами земляки! Ви звідки? Я от зі Львова сюди приїхала на навчання, вихідними підроблю тут.
– Це ж треба! Ми двоє із Вінниці, приїхали просто погуляти, подивитися на місто.
– Чудово, можете обрати, що завгодно та оплатити гривнями. Я потім обміняю на злоті по курсу самостійно.
Такій пропозиції я вже не зміг відмовити, тим більше землячці.
