Ангеліна та Володимир жили разом протягом семи років, та все ніяк у них не було дітей. Обоє проходили різні обстеження, були на обліку у лікарів, здавали аналізи, та причини точної ніхто назвати не міг. Володя не дуже прагнув мати дітей, а от його дружина – навпаки буквально марила цим.
Якось одного разу перестріла вона на вулиці свою давню знайому, з якою навчалися в паралельних класах. Іра ще з юності була не дуже серйозною, піддавалася чужому негативному впливу. Тому для Ангеліни були не дивиною, коли та сказала, що сина-школяра виховує сама, бо чоловік десь хтозна-де. Але погляд Ангеліни зупинився на знову округлому животику Іри, вона здивовано поглянула та запитала, чи ти вийшла заміж вдруге:
– Ангеліно, облиш, яке заміж? Я не хочу прати все життя комусь шкарпетки та виварювати супи-каші. Я живу у своє задоволення. Не знаю, чи ти зрозумієш мене. А це, – тикнула Ірина на живіт, помилка. Не знаю, моя, його чи наша спільна. Татусь відразу зник, як я йому заявила про малюка. Але я теж не хотіла його, та пізній термін був, коли дізналася. Після народження віддам його до дитячого будинку, нехай там піклуються. Не зможу я сама двох тягнути.
Ангеліна, немов дика, вчепилася за Ірину руку та прошипіла:
– Який дитячий будинок? Ти геть нерозумна. Ти віддаси цю дитину мені, чула? Ти на обліку хоча б стоїш, горе-матір?
– Руки забрала, по-перше. На облік ще не стала. А тобі для чого чужий рот? Та в тім, як хочеш.
– Значить так, – промовила Ангеліна, завтра о десятій ранку біля поліклініки, маю знайомого хорошого гінеколога, поставимо вас чи то нас на облік для початку.
Ірина вагітність протікала навіть дуже добре та легко. Останнє УЗД показало, що має народитися хлопчик. Навіть Володимир вже звикся з думкою, що стане татом. Йому не дуже подобалася перспектива, що для нерідного сина, проте сперечатися з Ангеліною було цілком даремно.
Невідомо, що стало причиною, так коли хлопчику був місяць після народження (назвали його Орест), Ангеліна замітила щось неладне. Вона разом з чоловіком поїхала до лікарів – спеціалістів. В Ореста виявили нервове захворювання, що підлягає лікуванню, проте потребує багато коштів, сил та часу.
Ангеліни не тямила себе від злості. Вона не знала в той момент, кого ненавидить найбільше: себе, Ірину чи маленького Ореста. Вона відмовилася годувати його, переодягати, купати та гуляти. Благо, що коли накрило жінку, напохваті був Володимир. Він за цей час, поки Ангеліна відходила, так би мовити, від шокового стану, настільки споріднився з сином, що потім навіть зайвий раз з рук його не відпускав.
Ангеліна помалу переборола в собі трошки лють та ненависть. Вона навіть декілька разів відвідала психолога, щоб допоміг їй розібратися в собі. Проте до дитини добрішою вона не стала, на жаль. Орест ріс швидко. За перших півроку вони об’їздили з малюком безліч лікарів. Ангеліні здавалося, що вони живуть або в машині, або в аптеці, або в лікарняній палаті. Якось Володимир почув, як дружина говорить до сина, одягаючи його на прогулянку:
– Була б я мудріша, відмовилася б від тебе, коли тобі місяць був. Стільки грошей на тебе витратили, що можна було двічі в Єгипет злітати. А це лише початок, до речі. Нещастя ти, нещастя. Недарма Ірка не хотіла тебе. Певно, щось чула недобре.
Володимир ввійшов до кімнати та різко сказав:
– Ще раз я почую подібну бесіду, чоловіка в тебе не буде, зрозуміла? Безсовісна. Володимир плюнув у бік Ангеліни та вийшов.
Пройшов ще рік. Орест навіть не починав ще ходити в той момент, коли його ровесники бігали та стрибали, як зайці. Ангеліна верещала на все подвір’я:
– Нащо тобі ті ноги дали, щоб ти сидів тут, як… Та жінка не встигла договорити, як побачила Володимира, що прямо летів на неї. Ангеліна встигла прикрити обличчя руками, інакше ходила б зі синцями, мабуть. Чоловік вже просто не витримував тих нерозумних бесід, поганого ставлення до Ореста, постійних докорів та звинувачень незрозуміло в чию адресу.
– Та яка ти мати…Тобі взагалі нікого не можна довіряти. Забирайся, якщо бажаєш. Я сам дам раду собі з Орестом, – сказав Володимир.
Ангеліна замовкла та стояла, як вкопана.