Субота, вихідний день.
Я зі своїм чотирирічним сином гуляю в нашому центральному парку. Погода була в той день сонячна і тепла, все навкруги розквітало й таке й відчуття, що люди теж були щасливіші від цього й раділи такому дню.
Люблю я спостерігати за іншими матусями на прогулянці: у тієї гарна сумка, а в іншої – зачіска, і думаю собі, коли ж то вона все встигає? Мабуть, їй дуже допомагає чоловік… Цікаво, який він у неї, а ось і чоловік підійшов – нічого особливого.
Надивишся за день всього, не треба й серіалів дивитись. Сідай собі на лавочку, поки дитина морозиво їсть і роздивляйся все навкруги.
Вже через годинку мій син захотів покататись на каруселі, тож ми придбали квитки в касі й пішли. Й тут біля нас стояв маленький хлопчик з мамою й плакав. З розмови жінки мені стало зрозуміло, що він хотів покататись, а в неї вже не було грошей на квиток.
І тут жінка, яка вмикала нашу карусельку й відкривала дверцята до неї, не витримала, й сказала мамі хлопчика, щоб вони заходили й сідали – вона їх покатає безплатно.
У дитини так засвітилися очі від щастя, й мабуть, цими промінчиками щастя зарядились всі, хто був навкруги. Й навіть мені тоді було так приємно й водночас дивно, що є у нас так добрі люди.
