Їхала я якось з роботи додому, в тісно заповненій людьми маршрутці. Майже всі пасажири в цей час були прикуті до своїх гаджетів: хто дивився якесь відео, хто щось читав чи писав, а дехто гучно слухав музику в навушниках.
І тут бачу я, що біля вікна сидить дівчина не нашої національності – вона була темношкіра, тож, мабуть, приїхала з Африки. І на мій великий подив, у неї в руках була збірка віршів Т.Г. Шевченка, видатного українського поета. Й мене дуже здивувала ця картина, а особливо – саме така книга в руках дівчини, бо мені завжди здавалось, що в наш час Тараса Шевченка ніхто не читає.
Я так дивилась тоді на ту дівчину, мабуть, ще трохи й просвердлила б її поглядом наскрізь. Вона тоді не стрималась і сама заговорила зі мною, на правильній такій українській мові, що мене, чесно кажучи, це шокувало:
– Мабуть, Ви думали, що такі як я й книжок не читають? – дівчина неприязно так запитала, а потім додала: – А я Вам більше скажу, що вже 5 років живу у Вашій країні, знаю українську мову і захоплююсь творчістю українських поетів.
Мені тоді чомусь так соромно стало, і знаєте, не за себе, а за наших людей. Деякі все життя в Україні – ненці живуть, й не знають навіть, хто такий Тарас Шевченко чи Марко Вовчок. Мало того, мови нашої соромляться і майже більшість розмовляють на російський, бо вона їм, бачите, ближча.
