Я сиділа на шкільних трибунах із захопленням спостерігала за грою сина, а зліва від мене так само зацікавлено і з неприхованим хвилюванням за старшого братика вболівала менша донька. Через хвилину прибіг чоловік із квапливим: «Що цікавого я пропустив?» і вручив донечці величезну порцію улюбленого полуничного морозива, за якою та просто серед гри вмовила побігти в сусідній магазин батька. «Яка ж я до біса щаслива!»- майнула думка в моїй голові, а потім одразу за нею посипалися гіркі спогади, які нагадали, якою ж ціною я отримала таке омріяне щастя…
Тоді мені було всього 15 і я по вуха закохалась у старшого на два роки хлопця, який переїхав зовсім нещодавно із сім’єю до нашого міста. Поки старша сестра навчалась у медичній академії та радувала маму відмінними оцінками та відгуками про практику, які в свою чергу обіцяли Ганні блискучу медичну кар’єру, я таємно мріяла про побачення з Макаром і закинула геть навчання та заняття з репетитором, навіть до улюбленого ще з дитинства гуртка акторської гри припинила ходити. Мама, звичайно ж, була вкрай незадоволена такою поведінкою і так нелюбої доньки.
Скільки пам’ятаю ще дитинство, мама завжди більше любила і приділяла уваги старшій сестрі, мене ж недолюблювала, бо винила у смерті батька. Я була незапланованою дитиною і для того, щоб мене забезпечити батьку довелося йти на другу роботу, працювати ще й будівельником. Саме там він і загинув, зірвався з даху… Мені було всього два роки і я майже не пам’ятаю тата, але добре пам’ятаю, що все життя почуваюсь винною через його смерть, бо слухала це впродовж двадцяти років, поки жила з матір’ю та старшою сестрою.
Мамі про своє перше кохання я навіть і не думала розповідати. Я не те, щоб боялась її, а швидше розуміла, що їй все одно на мої справи. Як і завжди, вона раділа успіхам старшої сестри і моє життя ї мало цікавило. Та після тієї страшної ситуації я зрозуміла, що краще б тоді все-таки сама матері розповіла.
Одного вечора, повернувшись додому після перегляду кінофільму з коханим, щаслива і замріяна я, ніби відром крижаної води облита, почула з порогу: “Повія!” Це кричала мама. Вона була несамовита, зла, голосно кричала, ображала мене і просто кипіла від ненависті. Я не знала, що робити і не розуміла взагалі, що відбувається, почала плакати, бо мені стало страшно і боляче від почутих страшних образ від рідної матері.
-Ти ще плакати здумала? Ганьба! Та ти ганьбиш на все місто нашу сім’ю! Батько за тебе, таку гидоту малу, життя поклав на тій будівлі клятій, щоб тобі, гімну малому, було, що їсти! А ти… Шляєшся містом! Чого тобі плакати ще, га?! То мені плакати, що таку свиню виростила невдячну!
Після цих слів в мене полетів віник, а потім мама підбігла і… Просто дала мені пекучого ляпаса. Схопила боляче за волосся і сказала, що ненавидить мене. Я просто відштовхнула її з переляку і кинулась босоніж і вся у сльозах на вулицю. У спину мені лунали страшні прокльони, та я вже не чула слів, просто бігла навпростець, сама не знаючи куди.
Не маючи ні бабусі з дідусем, ні інших родичів у місті, я не знала. куди мені серед ночі податися. До друзів іти не хотіла, було соромно і страшно, бо вони знали мою маму і батьки їх були знайомими їй, а найбільше я боялась, що мене знову повернуть додому. Згадала, що Макар розповідав про відрядження своїх батьків і про те, що вони повернуться лише за тиждень, бо поїхали аж на інший кінець країни. Більше мені не було в кого шукати захисту…
Двері відрила мама Макара і я, схипуючи, глянула на неї очима, одразу від сорому почервоніла і прошепотіла щось під ніс про те, що помилилась дверима і вибачилась. Хотіла вже йти, від сорому була ладна крізь землю провалитись, аж тут Ніна Іванівна затримала мене:
-Олечко! Дитино, це ти? Боже, що ж з тобою трапилось? Заходь, не соромся, я мама Макара. Син багато розповідав про тебе і фото показував зі шкільного альбому, заходь, люба, не соромся.
Вона просто взяла мене за руку і повела у теплу вітальню, а я не мала сил відмовити і йти мені не було куди…
Так я втратила матір, але знайшла нарешті свою сім’ю! Я дарма боялась іти до Макара, він вислухав мене і все зрозумів, не казав нічого зайвого, батьки його теж прекрасні щирі люди зустріли мене, ніби свою дитину. А після почутої історії страшної розмови з матір’ю, Макар просто сказав:
– Мамо, тату, Ольга лишається жити з нами. До того страшного дому я її не відпущу. Вона моя кохана дівчина і майбутня дружина і я буду її оберігати.
Я зашарілась і вкрилась страшенним багряним рум’янцем, а його батьки погодились, що додому мені поки з’являтися не потрібно, але все ж поговорити з матір’ю треба, бо вона буде дуже хвилюватись. І, якщо вона погодиться, то вони не проти, щоб я лишилась жити з ними, тим паче кімната старшого сина стоїть пуста після того, як той вирішив лишитись у старому місті, де вони проживали, щоб не переривати навчання в інституті.
Та про мою маму вони дарма хвилювались. Коли через декілька днів я прийшла нарешті, щоб з нею поговорити, то мені відкрила двері сестра, мовчки віддала валізу з речами, а наостанок крикнула, що мене тут бачити більше не раді, а заяву в поліцію про побиття матір не написала лише через те, що я і так достатньо зганьбила нашу сім’ю своїми гулянками. Дорогою до нового дому, тягнучи важку валізу я вмивалась сльозами і ніяк не могла збагнути, чому найрідніші, здавалося б, люди найбільше мене ненавидять і за що. Було дуже боляче…
З тих пір минуло п’ятнадцять років, в мене вже своя сім’я, ми переїхали з Макаром до іншого міста, вивчились на юристів і згодом відкрили власну юридичну контору. Життя складалось гарно і я була дуже щаслива, хоч деякі вечори і текли гіркі сльози суму за рідними і від нерозуміння ненависті до себе з їх боку.
Декілька разів я намагалась налагодити зв’язки, відправляла дорогі подарунки, а коли дізналась про першу вагітність, то щаслива одразу вирішила зателефонувати матері та повідомити прекрасну новину, та вона на мене виялалась і попросила наступного разу висилати просто гроші за всі ті роки, коли вона мене, невдячну, годувала та одягала. Після такої розмови я потрапила в лікарню з нервовим зривом і ледь не втратила дитину, тому вирішила більше ні матері, ні сестра ніколи не телефонувати.
Зараз я щаслива! Маю дружню прекрасну родину і блискучу кар’єру, гарне життя і знаю, якою дорогою ціною іноді досягається таке щастя…
