Усі завжди люблять пожалітися. Вони думають, що ідеальні сім’ї існують лише в кіно, а навколо них лише вороги і жахливі люди. Мене це смішить.
Звісно, не все буває легко, таке життя, ми іноді зриваємось.
Та моя сім’я, я вважаю чудова. На жаль я не знаю батька. Він був військовим і у свідомому віці я його так і не побачив. Мама захворіла і померла, коли я пішов у другий клас. Тож все життя я прожив з тіткою, що була старшою на 9 років від мене, а також дідусем та бабусею.
І це якраз ті люди, яким я можу довірити все. Вони завжди готові допомогти, порадити, поспівчувати, коли потрібно чи втішити, аби я не переймався дурницями. Окрім того, вони допомогли мені й фінансово.
Так склалось, що через зміни у вступній системі до університету мені не вистачило зовсім трішечки аби отримати бюджетне місце на омріяному факультеті. Я розчарувався.
Проте, готовий був піти у коледж, або ж на інший факультет. Нічого страшного. Роботу собі потім знайду і отримаю ще й ту освіту. Та дідусь з бабусею не вгавали, вони змусили мене подавати документи туди, куди насправді хочу і оплатили усі роки навчання.
Зараз я переїхав до столиці. Так трапилось, що тут запропонували набагато престижнішу і високооплачуванішу роботу. Тому, я зібрав речі і хоч як не хотілось мені залишати рідний дім, та і тут рідні у всьому підтримали.
Минав час, я постійно їздив до сім’ї у гості, та останніми місяцями мав стільки роботи, що було важко вирватись хоча б на день зі столиці. Тому я лише телефонував час від часу.
Наступні три місяці і на дзвінок часу не було. Це справді так, я гарував, як кінь і навіть не встигав спати добову норму годин. Дідусь з бабусею усе розуміли, тому також мене не відволікали. Я спочатку тішився такому ставленню.
А потім мене почала мучити совість. Все-таки, вони мені вивчитись допомогли і без них цієї б роботи я нізащо не мав. Але не так трапилось.
Я так і не телефонував. Не знаходив часу. Лише у месенджері кілька слів міг тітці написати, аби вони не хвилювались, бо все-таки зникати так на довго – то серйозно. Час минав, я отримав підвищення і став виконавчим директором моєї компанії. Це дуже тішило.
Я на такій хвилі піднесення нарешті видихнув. Тепер в мене був помічник, а також трохи вільного часу.
Зі своєю радісною звісткою я зателефонував тітці і почув її заплаканий голос. З’ясувалось, що бабусі зараз дуже зле.
Не можуть встановити діагноз у нашій лікарні.
А на серйозніші обстеження їм не вистачало грошей. Я тоді розізлився, чому вони не повідомили мене.
А потім зрозумів, що сам у всьому винен, бо зазнався, бо неправильно розставив пріоритети.
Я зразу ж наказав їм збиратись і їхати до мене в столицю. А сам замовив обстеження і аналізи на наступний день.
Квартира у мене велика й простора, усі вмістимось. Клініку обрав найкращу, аби віддячити за все, що вони для мене зробили. Я дуже хвилювався, поки бабуся була в лікарні. Та все вирішилось якнайкраще. Їй зробили операцію. Зараз вона вже видужала і дуже чекає на правнуків. Тітка теж залишилась в Києві, бо знайшла тут роботу і кохання.
Я одружився і моя жінка зараз вагітна. А ще ми дуже часто навідуємось до рідного дому. Того, де мене навчили по-справжньому не забувати сімейні цінності.
