– Ану швидше давай рухайся, стара шкапо! – верещав Тарас до матері, як виявилося, яка незграбно спускалася сходами вниз. Його сусід ошелешено дивився то на стареньку жіночку, яка ледве тягнула ноги, то на молодого кремезного чолов’ягу, що з усіх сил репетував.
Врешті-решт сусід Іван не витримав та сказав повчально:
– Це не моя справа, звісно. Проте невже можна так говорити до старших загалом, не дивлячись на те, ким вона тобі приходиться. Де елементарна повага, розуміння, співчуття та жалість?
– Ти все правильно, чувак, сказав, що це не твоя справа. А значить шуруй, куди йшов та не пхай носа, щоб тобі гірше не було. А то можна по чолі надавати за таке, – голосно зареготав Тарас.
Потім вже від інших сусідів Іван, що заступився за похилого віку жінку дізнався, що то дійсно матір Тараса та він дуже зневажливо ставиться до неї. А інші взагалі подейкували, що дозволяє підійняти руку.
Був недільний сонячний ранок. Іван поспішав у гості до своєї матері:
– Мамочко, а я до тебе, – чмокнув у щічку Іван свою маму. Ось дивися, Ліля котлеток насмажила, а я по дорозі торт смачний купив. Моя ж ти хороша, як я вже скучив за тобою.
Ось такі зовсім дві різні людини, хоча рідні сини своїх матерів. Хоча, говорять, як постелиш, так виспишся. Хто, що чекає кожного з нас у майбутньому.
