Надія поверталася після важкого трудового дня додому. Жінка працювала медсестрою позмінно, досить втомлювалася, особливо зараз, коли відділення переповнені. Ще й вдома безліч турбот: син якраз складає вступні іспити до університету, чоловік втратив роботу, бо потрапив під скорочення, а в дочки – підліткове нерозділене кохання.
Так Надія проїхала в глибокій задумі декілька зупинок маршруткою. Пасажирів набилося багато, бо кожен поспішає додому, то ж чекати наступної маршрутки охоти немає. У салон ледве заліз старенький дідусь з тростинкою. Йому точно було вже за вісімдесят, видно по обличчю, руках та очах. Вони живі, проте вогник вже потух, такі бліді та пусті.
Надія озирнулася по салону, побачила багато молоді, що сидять на кріслах. Проте через пару секунд жінка зрозуміла, що поступатися місцем старенькому навіть ніхто не думає. Та її роздуми перебили слова якогось хлопчини. Той сидів, широко розвалившись на сидінні, та гаркнув до дідуся:
– Агов, старий, ти бачиш, куди сунеш? Ти своїм черевиком на мої кросівки наступив. Ти хоч знаєш, скільки вони коштують? Мабуть, зо шість твоїх пенсій, – юнак та його друг, що сидів поруч, почали голосно та дико реготати.
Надія вже не могла у цьому випадку стримати своїх емоцій. Вона то кожної робочої зміни стикається зі старими, кволими, немічними людьми. Тому особливо їх поважає та шанує. Ще й сама жінка має стареньку матір, яку дбайливо доглядає на пару зі своєю сестрою.
Надя зміряла поглядом тих двох молодиків, а потім сказала до них:
– Хлопче, а ти у своєму житті вже заробив на ті кросівки? На тих шість пенсій? Тобі взагалі не соромно, що ти здоровий бугай сидиш на кріслі, а над тобою ледь втримується старенький чоловік? Людина, завдяки якій ти зараз живеш та ходиш по цій вільній своїй землі. Це такий самий дідусь, який, напевне є у тебе вдома, який воював, страждав, боявся, переживав… А ти безсовісний.
Хлопчині стало неприємно, мабуть, та ненадовго. Бо після хвилинної мовчанки він зневажливо відповів Надії:
– А тобі, матушка, не стидно? Бери та вставай. Поступайся своєму вояці місцем. А в мене нога болить. Я після пар втомлений, – хлопці знову почали реготати.
Надії аж в серці защемило. Вона таки поступилася місцем тому дідусеві. Проте ніяк не могла збагнути, чи можна дійсно рости таким черствим, жорстоким та нелюдяним. Чи справа взагалі у вихованні чи в характері?
