Жага до гарного життя засліпила мені очі й я забула про головне

Ви знаєте, правду кажуть, що ми починаємо цінити те, що втратили, вже пізно. Коли немає вороття.

Ось така історія колись сталася і зі мною. Не цінила я свого чоловіка, й зовсім не жаліла, а коли його не стало – зрозуміла, на скільки була не права.

Жили ми тоді в однокімнатній квартирі, яка належала моєму чоловікові. Тоді мені здавалося, що нам всім дуже тісно було – дитина спала на розкладному кріслі, а ми з чоловіком на старенькому дивані. Грошей на життя вистачало, але мені все мало було, хотілося кращого життя.

Спочатку я хотіла зробити гарний ремонт у нашій квартирі, а коли Ігор зробив його, працюючи на двох роботах, то мені захотілося машину. Бо як це так, що у моїх подружок була, а в мене ні. Та хоч як мій чоловік не старався, грошей на машину не було. І я дуже ображалася на нього за це.

Не знаю, чому я себе так поводила й зовсім не жаліла свого чоловіка, не даючи йому жодного дня відпочинку. Але ми так жили з ним завжди, а він все терпів.

Потім, коли вже народився другий наш син, у мені прокинулася одна мрія – мати великий будинок. І звісно, що я сказала про це Ігорю. Він був і не проти такої ідеї, але не знав, де взяти на нього ці гроші. Й тут я подумала та вирішила відправити його на заробітки до Польщі.

Тож Наступні два роки нашого життя були такими: чоловік працював за кордоном і присилав нам всі зароблені гроші, я теж працювала бухгалтером на підприємстві, а з дітками в той час, коли мене не було, допомагала няня. Ми досить таки не погано жили й ще мали змогу відкладати гроші на будинок.

І тут якось зателефонував мені Ігор і сказав, що більше не може так працювати й хоче повернутися. Та я ж його взяла та вмовила залишитися. Аргументувала це тим, що дітям тісно й погано жити в нашій однокімнатній квартирі. Тож нехай потерпить заради них та нашої мрії.

Він і терпів. Ще пів року, а потім мого чоловіка просто не стало. Як вже потім виявилося, він дуже хворів. Й мабуть, ще пів року назад знав, що йому потрібно до лікаря, але вирішив заради нас не кидати заробітки.

Тепер же я живу й дуже шкодую, що тоді не сказала йому, щоб він повернувся. Шкодую, що не жаліла його та не берегла.

А життя воно ось так суворо вчинило з нами, й не хоче все повернути назад… Де можна було щось зробити. Навіть слово «вибач» нікому сказати. Тож бережіть та цініть те, що у Вас є, щоб потім не страждати від почуття провини.

Оцініть статтю
Червоний камiнь
Жага до гарного життя засліпила мені очі й я забула про головне