Жіноче щастя. Або як Надія врятувала дівчинку від безвідповідальних батьків

Справа була морозною зимою. Повертаючись додому, після важкого робочого дня, мені вже дуже хотілося надіти свій улюблений светр, заварити чашечку какао і подивитися який-небудь серіал. Я вже підійшла до свого будинку, як раптом, почула гучні вигуки та дитячий плач.

Повернувшись у бік цих звуків, я побачила, як з під’їзду навпроти, вибігла маленька дівчинка восьми років. Вона була дуже налякана і голосно плакала.

Я миттєво підбігла до неї та почала заспокоювати. – Що з тобою трапилося? – помітивши сильне почервоніння на щоці, схоже на долоню і маленькі синці на руках і шиї, я зрозуміла, що її б’ють в сім’ї.
Маля притулилося до мене і не хотіло відпускати. Я абсолютно не знала, що робити, бо розуміла, що зараз хтось із батьків може вийти й забрати дитину.

Так і сталося. До нас вийшла мати дівчинки. Її вигляд був не дуже приємним, синці під очима, розпатлане волосся, брудний одяг.
– Марія, йдемо додому, — строго сказала жінка, — не бачиш, дівчині вже теж пора йти, відпусти її.
Дівчинка похитала головою, їй явно не хотілося повертатися до мами. Мені навіть страшно було щось сказати тій жінці.

Мама різко підійшла до нас і відсмикнула дочку до себе. Натягнувши посмішку і вибачившись, вони пішли додому. Мені стало шкода Марічку, я вирішила їй якось допомогти.

На наступний день, у свій вихідний, я вийшла на подвір’я прогулятися, в надії зустріти там Марію. На дитячому майданчику гуляли діти, серед яких я впізнала її. Ті ж руді коси, шапка надіта навскіс, сіре старе пальто.

– Вітаю! – дівчинка підбігла до мене і міцно обняла, вона була дуже рада мене бачити, як і я її.
Поправивши Марійці шапку, я запитала:
– Скажи, а твої батьки часто сваряться?
– Так, майже кожен день. Мене теж лають … – вона почала плакати.
– Я зрозуміла, не плач. Давай ти поки погуляєш тут, а мені потрібно сходити до магазину. Скоро повернусь.

Марія кивнула головою і побігла до інших дітей в пісочницю. Я ж вирішила трохи дитині відвернути увагу і купити їй якихось частувань.

Повернувшись на майданчик з пачкою печива, я помітила знайомих з того ж будинку, де живе Марія. Поговоривши з ними, стало ясно, що батьки ніде не працюють, дівчинка у них одна, а сварки відбуваються на постійній основі щовечора.

– Треба щось робити, — я сильно злякалася за дитину.
Коли всі вже розходилися по домівках, я віддала печиво Марічці та пообіцяла їй допомогти. Вона зраділа цим словам і побігла додому.

Через день я почула як хтось стукає у двері моєї квартири. Яке було моє здивування, відкривши двері, я побачила Марію.
– Що ти тут робиш? І як ти сюди потрапила?
– Добрі тітонька з дядечком допомогли мені знайти вас, — дитина вказала на двері навпроти. Там жили люди похилого віку, вони дійсно дуже доброзичливі, завжди мене виручали, та і я їм допомагала не раз.

– Що ж, раз прийшла, заходь. А твої батьки знають де ти?
– Їх немає вдома, вони іноді закривають двері і йдуть. А де знаходиться ще один ключ я знаю.

До вечора Марічка була у мене. Я їй допомогла скупатися і переодягнутися в чистий одяг. Дитина була дуже голодною, вона з’їла весь мій борщ, який залишився з учора. Але це мене ні скільки не засмутило, навпаки, вона нарешті нормально поїла.

– Так, вже 6 година. Давай я тебе проведу додому.
Бідолаха зовсім не хотіла йти і я не хотіла її відпускати. Але якщо Марія залишиться у мене, будуть великі неприємності.

Пізніше я зв’язалася з поліцією, до мене прийшов інспектор і я розповіла про все, що відбувається з дівчинкою в тій родині.
Через 3 дні я дізналася, що Марічку забрали в дитячий будинок, а батьків позбавили батьківських прав. Я була рада, що дівчинка тепер зможе нормально жити.

В той же день, коли дізналася, в якому дитячому будинку перебуває дитина, я не втрачаючи ні хвилини поїхала до неї, по дорозі заїхавши до магазину, купити їй якусь іграшку і смаколиків.

Одна з жінок мене впізнала і з радістю провела до Марії.
Мама! – радісно прокричала дитина, підбігши до мене.
– Мене звати Надя. Вибач, що відразу не представилася. – я мало не заплакала.
– Надя! Красиве ім’я, а я Марія.
– Так я знаю. Дивись, хто до тебе приїхав, — я простягнула їй плюшевого зайчика, — він дуже радий тебе бачити.
– Я теж! Дякую!

Маля дуже зраділо подарунку, але відходити від мене не хотіло. Весь той час, поки я перебувала в дитячому будинку і розмовляла з директором, вона не залишала мене ні на хвилину.

– Коли мені краще приїхати до вас і оформити всі документи на удочеріння?
– Через тиждень, нам потрібно ще пошукати хоч якусь інформацію про дівчинку. Або в середу, або в четвер, я з вами зв’яжуся.

Досить часто я відвідувала Марічку, швидко прив’язалася до неї, та й вона до мене звикла. Вирішивши оформити всі потрібні документи, я забрала її до себе і тепер у дівчинки з’явився по справжньому любляча її людина.

Сьогодні моїй донечці вже 18 років. Ці роки пролетіли так швидко, а зараз вона вже стоїть переді мною у випускній сукні та точно знає, чого хоче в цьому житті.

Я завжди була поруч з Марічкою. Ретельно обирала їй школу та ось, вже прийшов час думати куди далі йти. Вона у мене дуже розумна, обожнює малювати. Хоче стати популярним візажистом.

Впевнена, що вона доб’ється всіх цілей, які поставить перед собою. І більше ніколи не відчує себе не коханою і непотрібною. Я буду робити все можливе, щоб Марія зросла хорошою, вихованою людиною.

Оцініть статтю
Червоний камiнь
Жіноче щастя. Або як Надія врятувала дівчинку від безвідповідальних батьків