Бабуся Ганнуся часто зі сміхом та сльозами на очах згадує минуле. Важке воно було в неї. Батька втратил@, коли їй було десять. Ще зовсім дитина, яка хоче гратися, бігати, стрибати та зовсім не думати про доросле життя. Матір залишилася одна. А крім Ганнусі, в родині зростало ще п’ятеро дітлахів.
– Бо ж колись багато дітей народжували, не те, що ви зараз з одним раду дати собі не можете, – неодноразово казала внучці Лілі бабуся, коли та стогнала, як важко сидіти з маленьким сином Василем.
Бабуся з дитинства стала для матері опорою, бо була найстаршою в сім’ї. Допомагала по господарству, навчилася самостійно доїти корову, готувати їсти. Та ще в її обов’язки входив догляд за меншими братиками та сестричками. Їх потрібно було помити, погодувати, забавити чимось, поки мама ходила на роботу. Доводилося трудно, але ніхто ніколи не смів жалітися. Матір бабусі Ганнусі мала неймовірну вроду. Скільки до неї сваталося чоловіків! Та жінка нікого не хотіла та відмовляла. Скільки бабуся не благала її прийняти вже когось, бо ж серед залицяльників були працьовиті та розумні чоловіки, мама була непохитною у своєму рішенні.
– Ганнусечко, ти колись виростеш та зрозумієш. Серцю не прикажеш. Я дуже кохала твого батька. Тепер моє серце закрите для інших. Мені головне вас усіх на ноги поставити. А все решта то дурниці.
– Мамусю, та якби ти знала, як спина та руки болять у мене тягати ті важкі відра з водою від криниці. Ще якби хоч ближче до хати була, а то аж в кінці вулиці. А таких відерець мені потрібно декілька на день перетягати, поки тебе немає.
Тоді мама пригортала маленьку Ганнусю до себе, гладила по голівці та завжди просила ще трішки почекати:
– Підростеш, то нам стане легше. А там братики почнуть помагати. Буде зовсім по-іншому. Ось побачиш.
Проходив час, менші брати та сестри підростали. Ганнусі й справді стало легше. Ось їй уже шістнадцять років. Вже зовсім доросла. Тоді до неї почав свататися сільський хлопчина Микола. Він був теж з багатодітної родини, дуже працьовитий та спокійний. Та бабусі був не до душі. Саме тоді вона згадала материні слова, що та казала ще їй в дитинстві. Бо сама Ганнуся сохла за іншим парубком – пихатим та зухвалим Омельком.
– Чому лиш нас тягне до таких? Чи приворожують чимось чи що? – питала бабуся Ганнуся у своєї матері.
Мама важко зітхала та нічого не відповідала донечці. Одного зимового вечора хтось легенько постукав у шибку. Ганнуся пішла відчиняти. На порозі стояв червонощокий та веселий Микола:
– Дивися, що приніс вам. Хлопець простягнув бабусі Ганнусі пакет. Коли вона його відкрила, ледь свідомість не втратила. Там було безліч різних гостинців, що їх вже декілька років не їли, бо не мали за що придбати:
– Миколо, та ти що? Це ж купу грошей вартує.
– Ганнусечко, для тебе хоч зірочку з неба.
Тепер бабуся Ганнуся та дідусь Микола сидять частенько на лавці біля свого красивого будиночка та зі сльозами на очах згадують важке дитинство та молодість.
