Моїй сестрі, Соломії, 33. Вона незаміжня, має свою однокімнатну квартиру. А мені 24. Я нещодавно одружилась і народила малюка. Проте у мене була дуже перспективна робота, і досить високооплачувана і декретна відпустка зовсім вибивала усе з колії.
Я відбула 2 місяці лікарняного після пологів. Чужу людину наймати за дитиною доглядати я зовсім не хотіла. Навіть не розглядала такий варіант. А ще стільки всіляких жахіть про цих нянь розповідають. У моєї сестри була дуже низькооплачувана робота. Тож я запропонувала їй вигідний для нас обох варіант.
Соломія доглядала б за дитиною, я компенсовуватиму їй її заробітню плату, і навіть без цих грошей мій прибуток був достатній.
Тим паче, все ж рідна тітка, дитина не почуватиметься покинутою, та й складного нічого нема, особливо перший час. Дочка лише їсть та спить.
Сестру не дуже довго довелось вмовляти. Усе чудово склалось. Сестра отримала ключі від нашого дому. Зранку приїжджала, коли ми йшли і ввечері поверталась до себе. Коли треба було, то й переночувати могла, якщо ми дуже затримувались.
Проте далі ми раптом сваритись почали. Я сама такого не очікувала. Іноді на пустому місці погаркаємось. Соломія увесь час мені згадувала, що дочку мою ростить. А я така невдячна: то попрошу на кухні підтримувати лад, то іграшки не розкидати, то уважніше за режимом слідкувати. Хіба ж я винна у тому, що мене цікавить виховання моєї дитини?
І от реакції сестри зовсім не розумію. Я ж все-таки не безкоштовно її про послугу прошу. А виплачую навіть трохи більше, ніж вона отримувала на своїй роботі. Та й обов’язків тут не настільки багато. Та мені було важко донести це до Соломії. Вона посиділа так до року малечі. Далі доня почала ходити. Сестра, видно, лінувалась за нею бігати у кожну кімнату, от і трапилась така ситуація. Телефонує мені, що дитина голову розбила. Я звісно ж відпросилась з роботи, щоб відвезти дитину в лікарню. 2 шви тоді наклали. От я вже геть розізлилась.
Усіх грошей таки не заробиш, тому відмовилась від допомоги сестри, сама тепер з дитиною буду. Лише от вона образилась, бо роботу тепер знайти важко. Та хіба ж я винна, що вона так працювала?
