Дочка наша завжди була вольовою дівчинкою. З самісінького дитинства. Мріяла лікарем стати, от ми з дружиною і вкладались у навчання по повній. Вона справді нещодавно закінчила і почала працювати. Була прекрасним спеціалістом, всі старші колеги запрошували на операції, радились. Багатьом людям Юля допомогла.
Та все змінилось, від коли вона зустріла того хлопця – Романа. Дуже вже не сподобався ні мені, ні дружині. Батьки у нього свій бізнес мали. Вгадайте. Де ж він працював? Звісно, що на фірмі татуся. Навіщо ж перевантажуватись, роботу шукати ще й обов’язки важкі виконувати. А тут одразу ж шефом себе почуває. Ні за що не хвилюється.
Ще й самозакоханий більше нема куди. Власне его важливіше за все на світі. Та дочку ми ні в чому переконувати не хотіли. Хай сама прозріє, а не в наші переконання вірить.
Минув час. Цей хлопчина нашим зятем став. На перший час нам здалось ніби змінився. Але ж ні. Дуже помилились. Дочці він заборонив у будь-якому випадку займатись роботою. Він єдиний у сім’ї має заробляти. А враховуючи, що нічого путнього не робив, то й зарплата була така собі. Жити вони стали зі сватами, бо у тих був великий будинок. А грошей на квартиру Роман звісно ж заробити не міг ніяк. Дочка, до слова, дуже любила свою професію, і сидіти вдома для неї – це справжня кара.
А найважливіше тут те, що і він про це знав. Юля стала м’якотіла, нерішуча. Боялась і слово мовити. Бо страшно ж, ще з дому виженуть. А як потім з’ясується, він погрожував цим не раз.
Нещодавно Юля народила. Хоч одну віддушину мала, дитину. Та от Роман почав собі надто багато дозволяти. Гуляв де хотів, з ким хотів, і скільки хотів.
Одного разу сталась жахлива ситуація. Подзвонила вночі нам доня в сльозах уся. Сказала, що Роман на неї руку підняв, п’яний прийшов пізно, вона побігла до сватів жалітись.
А ті звісно ж сказали, що сама винна. Аякже, в чому можна винуватити їхнього святого синочка. Винна лише наша донька. Лише незрозуміло у чому. Це стало останньою краплею. Ми приїхали зранку і забрали Юлю та онука до себе. Бо там стало дійсно небезпечно.
А головне ніхто й не цікавиться досі де їхній онук, син. Ніхто не телефонує, не намагається вибачитись, виправити ситуацію. Та ми вирішили не залишати усе так. Подали на розлучення. Позов на аліменти. Щоб пам’ятали про обов’язки перед дитиною.
Зараз малюк пішов у садок. Ми трохи з дружиною допомагаємо бавити. А Юля по трішки на роботу стала виходити. І знову з’явився блиск у її очах. Продовжила рятувати людям життя і доволі успішно. Роман платить аліменти, щоправда ні він, ні його батьки дитину бачити не хочуть зовсім. Їм ніби нецікаво.
Ну що ж їхнє право. Та мені шкода таких людей. Адже, все повертається бумерангом. Вони ще своє від життя отримають.
